Слава ЗСУ!

Десь під серцем закляк холодок, в голові стало ясно й порожньо, і, неначе втративши тяжіння і шукаючи опори, глянув на Анатолія: у його зіницях прочитав те саме. Якусь хвилю вивіряв його обличчя, чи не помиляюсь? А тоді звернувся до генерала:

— Дозвольте на місці визначити, що сталося.

Я не сказав «нам», яке мав право вирішувати замість Анатолія? Він збагнув і втрутився:

— Це може бути хвилинною справою...

Генерал перевів погляд із нас на монітор, зайвий раз допевнився рівня забруднення:

— Згоден!

Обернувся до майора Отрощенка:

— Будете супроводжувати їх у бронетранспортері. — Далі до нас: — Даю на все п’ять-шість хвилин і — ніякого донкіхотства. Зрозуміло?

Ми кивнули.

— У разі чого, відбуксируйте його до місця евакуювання. Хай щастить!

Одягли спеціальні костюми, вислухали інструктаж щодо користування регенераційними протигазами. Потім вийшли з майором назовні, де чекав бронетранспортер, обладнаний під пересувну ремонтну майстерню. Екіпаж його складався з трьох чоловік на чолі зі старшим сержантом.

Їхати, якби навпростець, було недалеко, але доводилося петлювати, шукаючи проїзду між перешкодами.

Начебто мали доволі повне уявлення про вигляд руйнувань довкола бункерів. Але в ту мить, коли відкинувся люк бронетранспортера і перед моїми очима виникли розметені нелюдською силою брили залізобетону, покриті, як і вся земля довкруж, заворожуючи безживним шаром червонуватого, місцями жовто-сірого пилу,— усе заціпеніло в мені. Зістрибнув із борту — до рівня грудей здійнялася хмара пилу. Од підсвідомого страху вдихнути отруту — спазм перехопив горло.

Анатолій став поруч, ми заглянули один одному в скельця протигазів — усе гаразд? — і попрямували до візка, який бовванів неподалік. У мене в руках слюсарна скринька, у нього — бухта троса на плечі.

Перші кілька кроків шкірою відчував, як отруйний пил обліплює ноги, осідає на захисному костюмі й убивче проміння пронизує все тіло. Та скоро стало не до ремінісценцій: підійшли до похиленого набік робота й побачили те, чого не було видно на екрані в операторській. Він застряг у розломі плити, якого оператор не розгледів під шаром пилу. Дай Боже, аби нічого не пошкодилось у його ходовій частині.

Поглянув на секундомір поверх рукава комбінезона: йшли від бронетранспортера хвилину двадцять.

Обережно обійшли візка довкола. Хоч і провалились його колеса у тріщину, але не це завадило рухатись: металевий прут увіп’явся йому з-під низу і застопорив. Я став перед відеокамерою і дав знати, що ми вже на місці. У відповідь мигнули ліхтарі.

Спробували підважити самохода. Та зрушити його не вдалося — вага неабияка.

Анатолій показав рукою мовби крутив ручку домкрата. Поспіхом дістали його зі скриньки. Підважили робота. Назбирали уламків і замостити тріщину перед колесами. Перепиляли ножівкою штока.

Подали сигнал — можна рушати.

Увімкнулись електродвигуни, скрепер задерся догори, візок обережно смикнувся й рушив. Проповз трохи, зупинився. Ми вимахували: «давай, давай!» Він знову повільно подався уперед, колеса з лівого боку вибралися з розколу, робот випрямився й оператор додав обертів.

Ще встиг я побачити: задні колеса з правого боку з’їжджають із брили, вона, позбавлена навантаження, стає диба... — і тут усе зникло з перед очей...