Слава ЗСУ!

І тоді притлумив усі думки, змусив себе, хоч і заважало бадьоре бубнявіння приймача, зосередитися на власному тілі. Наказував подумки кожній клітині, закликаючи на допомогу добрі сили над собою, зрівноважитися й вистояти в негаданому злополуччі.

Помалу, замовивши себе з ніг до голови, занурився у дрімотливий транс: усі струми тіла впокорилися спливаючій з безміру досконалості, долаючи всі бар’єри, відновлюючи властивий їм лад.

На ранок прокинувся відсвіженим і бадьорим, з уривками недавнього сну в пам’яті.

* Оплутаний по руках і ногах линвою, німотно волаю з глибочезної ями про допомогу. В чорноті наді мною розпукується жовтогаряча зірка-квітка і я, навіть зажмурившись, бачу дивовижних істот, які спускаються до мене, як у сповільнених кінокадрах. Мої пута самі по собі спадають, а невідомі мої рятівники звільна шугають повсякчас наді мною, то танучи, то знову з’являючись. Нічого не промовляють, але спілкуються зі мною, і хоч мої вуста так само зімкнуті, але щось відповідаю і про щось запитую. Наша розмова довга, проте відбувається блискавично, і, зрештою, втомлює мене до краю. Настільки, що годен забути все почуте, аби тільки позбутися тієї втоми. І, здається, таки забув майже все, хоч і знаю напевне, що воно збережеться десь у закраїнах підсвідомості й відтепер назавжди моє. Лише деякі окрушинки лишаться у пам’яті і пануватимуть у моїй уяві.*

Принаймні, очутився з доконечним усвідомленням того, що зона — не лише плід наших негараздів і покара за них. Вона — вселенський тест на здатність до відродження заповіданого людині від початку віків. А якщо не здатні? Нема відповіді... Навіть натяку на неї. Може, вона там, у підсвідомості, а на серці, натомість, пекучо-гострий неспокій.

Одначе, пора було йти вмиватися, і я звівся з ліжка. Та перед очима пішли кола, у голові зачмелилось і, відчуваючи, що втрачаю рівновагу, притьма сів на ліжко, учепірившись у нього, аби не впасти.

Мабуть, вигляд мав кепський, бо Андрій Макарович, звівшись на ліктях, запитав:

— Вам недобре? Покликати медсестру?

Я заперечливо хитнув головою:

— Не треба... Трохи запаморочилось...

— Ну, то посидьте спокійно, минеться. Не потерпайте.

Скоро, справді, напад млості минув, але вдруге зводився обережно, не ймучи віри власному тілу.

Після сніданку знову ставили крапельницю. Сергій, — таки переводили його до міської лікарні, — склав своє начиння і попрощався..

У ту хвилину навіть позаздрив хлопцеві — вирвався звідси. Не відаючи того, що через три години вирушу слідом за ним.

Коли медсестра прибрала крапельницю, відчув моральне полегшення. Ніколи медичні хімікати не викликали в мене довіри. Це застереження чисто інстинктивне, без доказів із боку розуму, але непереборне. Хоч, власне, хто не відає того, що більшість препаратів, запомагаючи одній з ланок організму, притлумлюють інші. На жаль, сучасна медицина, здебільшого, тільки в такий спосіб і вміє клинцювати. Натомість народні цілителі, здатні лікувати так, аби й вино зберегти і міхи лишилися цілими, — вони самі по собі, їх наука сприймає згорда.

Здалося мені, що шум у вухах після процедури побільшав. Ломило в потилиці. Звично дерло в горлі. Не подобалося, що від ранку не полишала ломота в суглобах. Чи то через пил, яким надихався, чи то була реакція на ліки. Залюбки задрімав би, але медсестра попередила: щойно надійдуть результати аналізів — покличе до лікаря.

Нічим було збавити час. Андрій Макарович заглибився у книжку. Тримав її лицем палітурки до мене. Зі свого ліжка зміг прочитати золотом тиснену на червоному тлі назву: «Бхагавад-гіта».

— Цікава книжка..,— не стримався сказати.

— Чудова! Давно знав про неї, а придбав зовсім випадково.