Слава ЗСУ!

Не розводився перед лікарями про свої химерії, списував їх на тимчасове ослаблення. Швидше б вирватися за немилі стіни, дихнути свіжого повітря, побачити ясного неба, підживитися овочами, фруктами — і все минеться. Правда, дякувати Тетяні, у цитрусових екзотах і тут не мав нестачі. Не зізнавалася, як їй вдавалося добувати цей дефіцит.

Була субота. Саме сьогодні обіцяли виписати мене додому. Дружині нічого наперед не сказав, хотів зробити приємну несподіванку. Однак лікар, щойно з’явившись, кудись поспішав і не мав часу писати мені витяг з історії хвороби. «Побудете у нас ще до понеділка,— відбувся на мої домагання,— для певності». Мене од його слів ледь герц не трапив. Та збагнув їх підкладку й заприсягнувся йому, що в понеділок з’явлюсь на дев’яту годину за цією випискою.

Було початок на дванадцяту, коли я — свобода! — полишив лікарню і впорядкованим сквером вийшов до трамвайної зупинки. Серце мало не тьохкало з радощів, молодий весняний день сонячно вітав мене, а ласкавий вітерець узяв та й звіяв усі зазнані прикрощі.

Не знаю, що сталося, але прийшов до тями в якійсь машині. Скоро збагнув, що міліцейська: попереду, за заґратованим склом, сиділи водій і сержант. Мабуть, нагодилися замість «швидкої». Злякався, що завезуть до лікарні. Постукав у віконце й гукнув:

— Хлопці, зі мною все гаразд!

Сержант обернувся й запитав, у чому річ. Ледве чув його крізь скло.

Знову гукнув голосніше, що прийшов до тями і хай мене висадять, або, якщо можуть, підкинуть до дому.

— Добре, добре,— погодився він і одвернувся.

Не встиг утямити гаразд до чого йдеться, як машина зупинилася, замкнені дверцята відчинились і сержант наказав:

— Давай, вилазь!

Ледь поставив ногу на приступку— взяли мене попідруки і повели подвір’ям, оточеним глухими стінами. Спустили темними сходами і пропхнули у двері до напівосвітленого коридору. Тут сержант наказав сісти на лаву, своєму напарникові — стерегти мене, а сам зник за дверима з написом «черговий». За кілька хвилин повернувся й кинув мені:

— Пішли!

— Куди?

— Відпочивати.

— Тобто, як?

— У витверезнику ти, не розумієш? — і підхопив мене під лікоть.

— Та що ви?! — спробував я визволитись.

— Ну, ну! — загрозливо попередив сержант і прихопив міцніше. — Гірше буде.

— Ви не бачите? Я — тверезий!

— Авжеж, протверезів зі страху,— пирхнув другий охоронець. — Майже з кожним так. І не скажеш, що валявся п’яний, як чіп.

Пропхнули мене в двері.

— Приймай! — гукнув сержант.

Переді мною стали двоє у заношених до сірого халатах.

— Роздягайся! — звелів один із них.

— Навіщо?

— Перший раз? — поцікавився він. — До трусів... Удома в ліжко не лягаєш одягненим? От і у нас так. Давай, швиденько.

— Та я тверезий, це помилка...

— Мене це не стосується. Не воловодь: роздягайся — і в ліжко. Переночуєш у нас, а зранку підеш додому.

— Із якого дива мені лягати? Де ваше начальство?