Слава ЗСУ!

— Краще не мороч мені... Бо надіну гамівну сорочку. Наче нормальний чоловік, а загинаєш як падло. Попався — сиди тихо, і не сердь нікого.

Його помічник підступив ближче, готовий допомогти збагнути вимогу.

— Ви можете по-людському зрозуміти, що я годину тому виписався з п’ятої лікарні. Чули про таку? Після зони виписався. Утратив свідомість. А ваші підібрали й завезли сюди. Ніхто й «дихни» не сказав.

Було бридко, що «пустив сльозу». Але на них почуте вплинуло. Бо той, що, здебільшого, говорив із мною, дещо спав на рішучості:

— Ми нічого не вирішуємо, прості санітари. Давай так: сідай ось тут. Прийде лікарка, вона в магазин подалася, поясниш їй, може, обійдеться... Без неї — глухе діло.

Опустився на лаву, тіпало, як у пропасниці. Другий санітар подав пачку сигарет:

— Закурюй!

Якраз те, чого мені не слід робити. Але прикурив і затягнувся, забиваючи димом найвіддаленіші пори тіла, щоб збити внутрішній дріж.

— То як воно там, у зоні?

— Два тижні тому... був, не знаю... як зараз,— видавив із себе, ледве розтискаючи зсудомлені щелепи і, вдаючи, що затягуюсь димом.

— Ну, а взагалі?

— Надовго мороки вистачить...

— Надовго, значить... Наших теж туди посилають, “добровольцями”...

Але мені було не до їхніх потерпань. Уявив собі, що Тетяна спакувала на цей час передачу для мене й подалася до лікарні. Мій приємний сюрприз обертався на злий жарт.

Тут двері відчинились і я з надією кинувся до них поглядом. Але, то не лікарка повернулася. Привели нового клієнта, цілком дозрілого для такого закладу. Він із порога видав у кілька поверхів думку про свій супровід і навіть спробував довести її руками. Обидва санітари вправно перехопили його, здерли піджак, штани, запакували в гамівну сорочку і, зв’язавши рукави за спиною, попередили:

— Будеш варнякати — поставимо під душ. Збагнув?

— Суки, — вигукнув той, мотнувши головою, — усі суки... Розв’яжіть, задихаюсь!..

Санітари одвели його і вклали на ліжко. Скоро він затих.

Нарешті з’явилася лікарка з куркою у целофановому кульку.

— Ось тут, до вас, розібратися треба,— показав на мене санітар.

Вона запхнула торбину між рами вікна, вдягла халат і підійшла до мене. Була якоюсь засмиканою на вигляд, але співчутливою. Уважно вислухала мою розповідь, поміряла тиск, помацала пульс, зазирнула в зіниці й запитала:

— Поїдете до лікарні?

— Ні, тільки додому,— заперечив я, ледь не розчулившись від її приязного ставлення.

— Зачекайте трохи,— звеліла, і вийшла з кімнати. Коли повернулася — сказала зайти до начальника зміни.

Старший лейтенант підвівся мені назустріч.

— Оце вже, справді, прикрість сталася! Чому ж одразу наряду не пояснили?

— Ніхто мене не слухав...

Він розвів руками.

— Зрештою, добре, що все добре закінчилось. Зараз вас підкинуть додому. Тільки, спершу, напишіть пояснювальну записку.