Слава ЗСУ!

— Яку записку?

— Про все, що сталося. Бачите,— роз’яснив терпляче,— уже складено протокол про затримання. Він за номером, його просто так не ліквідуєш. Щоб анулювати, потрібні підстави. Окрім цього, вас доставили не при мені, я щойно заступив. Коротше — сідайте, пишіть!

Склав кілька речень, подав йому аркуша. Він прочитав, задоволено кивнув — «Усе гаразд!» — і гукнув у прочинені двері:

— Старшина! — Той став на порозі. — Проведи товариша. Яка там є з машин, хай одвезуть додому.

За чверть години одчиняв двері своєї квартири. Було близько першої. Тетяна на цей час уже могла здійняти тривогу: зник чоловік! Хоч би здогадалася подзвонити.

І, як на замовлення, пролунав дзвінок.

— Уже вдома?! — зраділа. — Куди ж ти пропав? Ну хіба так можна?! У мене серце ледь не обірветься. Черговий лікар побивається, що відпустив тебе.

— Усе добре, не потерпай! Повертайся скоріше, все розкажу...

Коли вона приїхала — було нам затишно й любо, як завжди після розлуки. А після недавнього — і поготів. Тільки нічого я їй про міліцію не розповів, не хотілось бруднити нашу зустріч. Вигадав баєчку про поліклініку: ходив, мовляв, записатися до лікаря.

Пообідавши, сиділи вдома — не кортіло кудись подаватися— і радилися, що робитимемо далі. Сходилися на тому, що вона візьме відпустку і поїде до доньки, а я сам по собі вирушу до санаторію, підшукаю їм квартиру й тоді прибудуть до мене.

Невідь чому, згадали про наші фотографії, видобули їх, так і не заправлені в альбоми, і, передивляючись одну по одній, занурились у спогади, найяскравіші з яких були пов’язані з народженням дитини.

У понеділок зранку поїхав до лікарні. Така нехіть опосідала переступати її поріг, неначе не виписуватися прийшов, а лягати. Мої недавні компаньйони зустріли мене в палаті радо, із мимовільною заздрістю в очах. Атож, отримав, — хоч і казна-яку, та все ж, — «індульгенцію» на право звичного життя. Замовлена ними «контрабанда», — куплені на гуртові гроші кілька пачок цигарок і дві пляшки «Московської», — мали полегшити їх перебування.

Видали мені витяг з історії хвороби, бюлетень до кінця тижня й талон для одержання безкоштовної путівки, яку порадили взяти невідкладно. Що й зробив, оскільки від зазначеного в ній початку терміну залежало, відколи Тетяні проситись у відпустку.

З путівкою на руках— на місяць в Алупку! — подзвонив дружині на роботу: їду через одинадцять днів!

Мусив би зайти у районну поліклініку, віддати виписку з лікарні, зареєструвати бюлетень і взяти курортну карту. Але щось притомила мене мотанина містом. Вирішив, що зроблю це завтра.

Увечері Тетяна порадувала: коли розповіла директору, що чоловік потребує оздоровлення після зони, — дозволив, понад відпустку, взяти місяць за власний рахунок: «з огляду на складні родинні обставини». У них багатьом жіночкам, у котрих малолітні діти, надали позачергові відпустки і вони виїхали подалі.

Уважно прослухали майже годинну передачу новин по телевізору: чи не повідомлять на початку робочого тижня чогось нового про зону? У вихідні про неї не обмовились ані словом, вочевидь, щоб не хвилювати людей зайве.

І справді, показали коротенький сюжет про контрольний пост на дорозі в зону. Мовляв, цей пост ні туди, ні звідти не дасть навіть миші проскочити без потреби й дозволу. І другий: старенька бабуся, плачучи, казала, що нічого не боїться й хоче дожити віку у своїй хаті, звідки її евакуювали за кілька десятків кілометрів. Потому диктор бадьоро сповістив, що заплановані роботи в зоні йдуть повним ходом і ситуація неухильно поліпшується.

З тої інформації обов’язково мусив би затриматись у головах глядачів бадьорий підтекст: таки діждеться бабуся померти в рідних стінах!