Слава ЗСУ!

Нічого не змінилося за ці тижні — те ж саме табу на правду про справжній стан речей. Паскудно ставало на душі, мовби у вічі оббріхують тебе і катма доказів на свій захист. Що вже й говорити про настрій тих, котрі бачили все на власні очі в зоні, чи працювали там тепер. І затопила мене гнівлива хвиля, не спрямована ні на що, ні на кого. Залила мимо волі. Власне, з осоруги до такого життя.

Наразі, Тетяна згадала: нового листа маємо від нашої малючки-«емігрантки»! Радо розбирали милі закарлючки з по-дитячому мудрим — як старе! — змістом. Розписувала, які там вилупилися гарненькі курчатка і як вони її дзьобають у пальчика, коли годує крихтами. А ще є дві собаки: один великий, на цепу сидить, а другий — маленький, бігає, де схоче, і проводжає її завжди до річки. Наказувала, що пора вже нам приїхати, і які з іграшок привезти, бо скучає за ними...

Уночі, коли Тетяна давно спала, а мене чомусь сон не брав, згадав про свій недавній гнів: Боже праведний! Що це за життя у нас таке, якщо раз по раз бридимося ним... Так принизливо визнавати себе його рабом... Одне лишається — плекати свій дух!.. Щоб суєтне зло розсипалося перед ним на порох!..

Під заплющеними повіками мерехтіли мені зірки, чув їхній поклик, відчуття мої відзвучували їм на голоси, допевняючись своєї рації... І поволі моє тіло-корабель відчалило в довгу нічну мандрівку під вітрилом чистого сумління...

Тиждень минув у спокої. Доки Тетяна була на роботі, ходив до крамниць, вистоював у чергах, закуповував за списком продукти для дому і в дорогу, необхідні для відпочинку дрібниці. Грошей було негусто, доводилось метикувати, щоб «скромно, але зі смаком».

Гуляв щодня годину-другу збезлюднілим парком, «фільтруючи» легені, не надто переймаючись тим, що в повітрі таїться загроза. Смішно зважати на дрібку її після отриманого в зоні. Хоч і жевріла мимовільна осторога до всього, що раніше веселило душу серед природи. Немов припадком потрапив до чужого світу й мусиш берегтися.

По кілька годин просиджував щодня за кульманом. Працювалося з насолодою, тим паче, що невдовзі мав позбавитись її на два місяці.

У понеділок вийшов на роботу, лишалося попрацювати три дні до від’їзду. Першим ділом написав заяву на ім’я директора: місяць у рахунок відпустки, другий — за путівкою.

Та не встиг підписати її у Зозулі, як директор сам викликав мене. І, немов обухом у тім’я, у присутності Зозулі, профорга й парторга: ми тут, мовляв, потерпаємо за свого постраждалого співробітника, думаємо чим допомогти, а він у цей час безсоромно напивається й потрапляє до медвитверезника! Пляма на колективі! Та зараз і за менші провини голови стинають, а ви нас усіх — під удар?!

І, — не даючи мені й слова вставити, — ніяких виправдовувань! Які ще можуть бути пояснення? Ваше щастя, що безпартійний! Зрештою, можна зрозуміти, що переживання, таке інше... випив... Але ж міру треба знати!

Він передихнув, обвів поглядом присутніх і підсумував: цей ось документ,— він помахав «телєгою» із міліції,— надійшов сьогодні. Через п’ятнадцять днів я мушу дати відповідь про схвалену на загальних зборах і застосовану до вас міру покарання. А буде воно, зважаючи на нинішню ситуацію, однозначним — звільнення з роботи за статтею. Думаю, ні вам, ні нам це ні до чого. Тому пишіть заяву за власним бажанням! Датуйте її минулою п’ятницею.

Я сказав «зрозуміло», підвівся й вийшов. На душі було пусто й байдуже.

— Чого викликав? — поцікавилась Раїса Федорівна.

— Запропонували підвищення по службі за особливі заслуги, правда, переведуть до іншої контори,— відповів цілком серйозно.

— І ви згодні?! Залишите нас?

— Таж-бо з підвищенням... Риба шукає, де глибше...

— А насправді? — урвав мене Євген.