Слава ЗСУ!

— А насправді: в реальній суворій дійсності за свою службу вірою й правдою одержав я коліном під зад без права на виправдання,— прорік я речитативно.— Ось так-от, шановний Євгене батьковичу.

— Тобто?

— Просто сказати: виганяють із роботи.

— За що? — вжахнулася Раїса Федорівна. — Вас?!

— Нас, кращих людей. Закон природи, чи то — породи.

— Та розкажи доладно,— домагався Євген.— Якась нісенітниця! Чи це твій понеділковий жарт?

— За алкоголізм, братця. П’янству — бій. Особливо в наших нинішніх надзвичайних умовах.

Далі розвинути тему не вдалося, бо зазирнув Зозуля й покликав мене до свого кабінету. Розповів йому коротко, як усе було. Він спалахнув обуренням: зараз подзвонить начальнику відділку, хай виправляють ситуацію.

— Ви вважаєте, що її можна виправити?

— Які можуть бути сумніви, треба діяти!

— І директор переді мною ґречно вибачиться...

— Тепер усе постає в іншому світлі!

—...і, мовби, нічого не сталось...

— Я розумію, це образливо. Кожна нормальна людина на вашому місці...

— Саме так...

— Але директора теж можна зрозуміти...

— Дійсно!

— Тобто?

— Я чудово все зрозумів. І не чекатиму іншої нагоди, щоб знову плюнули в обличчя.

Він уважно подивився мені в очі, схилився над столом, підписав мою заяву на відпустку і сказав:

— Дату ставлю від сьогоднішнього дня. Ідіть додому й викиньте зайве з голови. Відпускні післязавтра вам... принесе Євген...

Я скептично посміхнувся на таку делікатну турботу про мій психологічний комфорт. Він обурився:

— Але ж майте, зрештою, хоч до мене... Ну, йдіть собі!

Зачинивши за собою двері, подався до приймальні директора, написав заяву на звільнення з роботи і, ні з ким не попрощавшись, пішов додому.

Вільний, незалежний і сповнений власної гідності. Ось так! Два місяці — вічність! А там — знайдеться ярмо на шию...

Не був я ображеним. Надто безглуздо все склалося, щоб ображатися. Може, це й на краще, що вилетів з інституту. Останніх років зо два муляло мені там, та ніяк не наважувався сам зірватися з насидженого місця. Отже, доля! Значить, так мусить бути. Що не робиться — на краще! Але ж і смоктало під серцем: сім років у прірву зірвались. Вакуум довкола...

Назавтра зранку задзеленчав телефон. Незнайомий чоловік попросив про зустріч: у дуже важливій справі, сказав, яка стосується моєї роботи в зоні, розмова — не телефонна.

Що за секрети? Домовилися побачитися за годину в парку.

Він підійшов, привітався, вийняв із кишені червону книжечку й мигнув нею мені перед очі.

— Мене звати Іваном Петровичем. Давайте на ваш розсуд: прогуляємося парком чи зайдемо кудись, скажімо, у кафе? Багато часу я у вас не заберу,— запевнив.

— Пройдемось...

— Гаразд,— погодився він. І надів сонцезахисні окуляри, хоч день видався хмарним.