Слава ЗСУ!

— Ви приставили до мене Фраті, хіба не так? — Тепер це виглядало цілком очевидним, але все одно мене не полишало розчарування. Я-то вважав, що той за своєю вдачею така дружелюбна людина, просто поділився зі мною міськими плітками за кухлем пива й збіранкою лобстера. Донощик. — Він ваш приятель?

Теркотт усміхнувся, але це більше схоже було на гримасу.

— Я в друзях у багатого жидка, лихваря? Хоч би не вмерти з реготу. Хочеш почути невеличку історію?

Я знову скинув оком на годинник у мене на зап’ястку і побачив, що маю ще трохи вільного часу. Поки Теркотт балакатиме, старий добрий вірус ретельно робитиме свою справу. Тільки-но він перегнеться ригати, тут-то я й стрибну.

— Чом би й ні.

— Я, Даннінг і Чез Фраті всі одного віку — сорок два. Можеш в таке повірити?

— Авжеж.

Однак Теркотт, живучи важким життям (а зараз він ще й був хворим, хоча й не бажав цього визнавати), виглядав на десять років старшим за тих двох.

— Коли я й вони, ми тобто, вчилися в старших класах ще в старій консолідованій школі, я був помічником менеджера футбольної команди. Всі мене звали Тигер Білл — кльово, правда? Коли ще був меншим, я намагався потрапити в команду, а потім іще, пізніше, але обидва рази мене зрізали. Сильно худий для лінії, містере, сильно повільний для захисту. Й отака вся історія мого довбаного життя, містере. Але я любив цю гру, а зайвого дайма, щоб купляти собі квиток, не мав — у моєї родини не було нічого — отож я й вхопився за роботу помічника менеджера. Гарна назва, та ти хоч знаєш, що воно означає?

Звісно ж, я знав. У тому житті, де я був Джейком Еппінгом, не було Містера Агента з нерухомості, натомість був Містер Шкільний Вчитель, а деякі речі не змінюються в часі.

— Ви були водоносом-попихачем.

— Йо, я підносив їм воду. І тримав відро для ригання, коли комусь з них ставало зле після того, як відбігає кілька кругів на сонці, ну, і ще інколи я переймав когось зі скажених фанатів. Я також залишався на полі після всіх і допізна збирав усе те їхнє розкидане лайно та підбирав обісрані труси з долівки в душовій.

Він скривився в гримасі. Я уявив собі, як його шлунок перетворюється на яхту серед бурхливого моря. Здіймається вгору, пацанчику… а тоді гвинтом падає вниз.

— Отже, одного дня у вересні 34-го отак працюю я на полі після тренування, сам-один, збираю розкидані щитки та еластичні бинти та іншу херню, яку вони завжди лишали по собі, складаю все те до кошика на тачці, і раптом бачу, як через поле, мов ошпарений, гублячи підручники, летить Чез Фраті. А за ним услід котиться зграя хлопців… Боже, що воно там таке?

Він почав озиратися навсібіч, очі на блідому обличчі вибалушені. І зараз я, либонь, теж зміг би вихопити в нього револьвер, та й багнет напевне, але утримався. Рука його знову масувала груди. Не живіт, а груди. Це, мабуть, мусило б мені щось підказати, але так багато іншого роїлося мені в голові. І не останнім з того була його оповідка. Таке прокляття читаючого класу. Нас можна звабити цікавою історією навіть в найменш відповідні моменти.

— Попустіться, Теркотте. То просто діти кидають петарди. Гелловін же, пам’ятаєте?

— Мені щось не дуже добре. Мабуть, ти правий про той вірус.

Якщо він вирішить, що йому може погіршати настільки, що це його серйозно виведе з ладу, він може зробити якусь прикру дурню.

— Не думайте зараз про вірус. Розкажіть мені про Фраті.

Він вищирився. Недоладною була ця усмішка на такому блідому, щетинястому, вкритому потом обличчі.