Слава ЗСУ!

— Кентуха Чеззі біг, як скажений, але вони його наздоганяли. Там, за південним краєм поля, ярдів за двадцять далі воріт, був ярок, і вони штовхнули його туди. Ти здивуєшся, якщо я скажу, що серед них був Френкі Даннінг?

Я помотав головою.

— Там-то вони й запопали Чеззі і здерли з нього штани. А потім оточили його та й давай штурхати та стусати. Я їм кричу, щоб перестали, а один з них глянув угору, на мене, та й гукає: «Ану, давай, спускайся сюди, зупини нас, їбло твоє невмиване. Ми тобі проти нього вдвоє наваляємо». Ну, то я й побіг до перевдягальні, там ще було кілька футболістів, так я їм сказав, що зграя якихось мудаків пресують хлопця, то, може, вони не проти вмішатися. Авжеж, їм глибоко насрати було, хто там кого і за що пресує, але ті спортсмени завжди були раді встряти в бійку. Вони кинулися туди, декотрі побігли в самих лиш трусах. Ти хочеш почути з того найзабавніше, Емберсоне?

— Звісно. — Я знову кинув швидкий погляд на годинник. Вже майже за чверть сьома. В будинку Даннінгів Доріс мусить вже мити посуд і, либонь, слухає Гантлі-Бринклі по телевізору[239].

— Ти кудись поспішаєш? — спитав Теркотт. — На поїзд, бля, запізнюєшся, чи шо?

— Ви збиралися розповісти мені щось забавне.

— О. Авжеж. Вони співали шкільний гімн! Як тобі таке подобається?

В моїй уяві постали вісім чи десятеро дебелих, напівроздягнених хлопців, як вони галопом несуться через поле, прагнучи розрядитися після тренування у невеличкій бійці, і співають: «Хейл, Тигри Деррі, ми високо несемо прапор наш». Це таки дійсно було забавним.

Теркотт побачив на мені усмішку і відповів власною. Вона в нього вийшла напруженою, проте щирою.

— Парочку тих хлопців футболери таки добряче відбуцали. Хоча й не Френкі Даннінга; той сраний герой побачив, що своїх менше, і втік до лісу. Чеззі лежав на землі, тримав одну руку другою. Ту було зламано. А втім, могло статися й гірше. Вони могли б його зовсім забити до шпиталю. От один з футболістів дивиться на нього, як він там лежить, і типу торкається його носаком — як ото, бува, торкаєшся коров’ячого коржа, в який мало був не вступив — та й каже: «І це ми бігли аж сюди, щоб врятувати якесь єврейське порося?» І вся їхня ватага зареготала, бо то ж був жарт такий, розумієш? — Він подивився на мене крізь сяючі бріоліном кудла свого волосся. — Єврей? Порося?

— Я розумію, — підтвердив я.

— «Ой, та кого воно гребе, — каже інший. — Я відбуцав когось, і мені цього достатньо». Вони пішли назад до себе, а я поміг друзяці Чезу вилізти з того ярка. Я навіть додому його провів, бо боявся, шо він десь може зомліти, чи ще що-небудь. Ще більше я боявся — і він теж, — що Френкі з його дружками можуть повернутися, але все’дно не кинув його. Звідки мені к херам знати, чому я це зробив. Аби-то ти бачив той дім, у якому він жив — палац, блядь. Той ломбардний бізнес мусить добрячий зиск давати. Коли ми туди дійшли, він мені подякував. І то щиро. Він ледь не ридав. А я кажу: «Та нема за що. Мені просто не сподобалося, що шестеро на одного». Так і було направду. Але ти знаєш, як то кажуть про євреїв: вони ніколи не забувають ні про борги, ні про послуги.

— Чим ви й скористалися, щоби дізнатися, чим я займаюсь.

— Я добре собі уявляв, чим ти займаєшся, братчику. Я просто хотів упевнитися. Чез казав мені, щоб я це облишив, — казав, що, на його думку, ти гарний хлопець, — але коли йдеться про Френкі Даннінга, я цього не облишу. Ніхто не має права займати Френкі Даннінга, окрім мене. Він мій.