Слава ЗСУ!

— У вас повно вільного часу, — сказала Мімі. При цім вперши руки у свої неіснуючі стегна: того дня вона цілком перебувала в настрої «полонених не беремо». — І вам за це заплатять.

— О, так, — відповів я. — Ми це з’ясовували з Діком. П’ятдесят баксів. Затусуюся на всю губу у трубу.

— Як це?

— Не звертайте уваги, Мімі. На даний час у мене все гаразд з грошима. Може, ми на цьому й зупинимось?

Ні. Ніяких «може». Міз Мімі була бульдозером у людській подобі, і якщо натикалася на нібито непохитний об’єкт, вона просто опускала свій ніж-відвал і додавала обертів двигуну. Без мого втручання, сказала вона, за всю історію їхньої школи вперше не відбудеться вистави. Батьки будуть розчаровані. Шкільна рада буде розчарована. «І, — додала вона, суплячи брови, — я зневірюся».

— Господь простить вам зневіру, міз Мімі, — сказав я. — Але послухайте. Якщо ви дозволите мені самому вибрати п’єсу — що-небудь таке, не дуже неоднозначне, обіцяю — я за це візьмуся.

Похмурість Мімі Коркоран розчинилася в тій сяючій посмішці, котра завжди перетворювала Діка Сімонса на казанок ось-ось закипаючої вівсянки (що, пристрасно кажучи, не було аж надто значною трансформацією).

— Прекрасно! Хтозна, можливо, вам пощастить знайти блискучого лицедія, що невпізнаним ходить нашими коридорами.

— Авжеж, — кивнув я, — в свинячий голос[356].

Проте — життя це ще той жарт — я дійсно знайшов блискучого драматичного актора. Абсолютно природного. І ось тепер, напередодні нашої прем’єри, після якої мусить відбутися ще три спектаклі, він сидить у моїй вітальні, займаючи ледь не весь диван (що покірно угнувся під його двома сотнями й сімдесятьма фунтами ваги), і ридає ридма, як дурненький[357]. Майк Косло. Відомий також, як Ленні Малюк у зробленій Джорджем Емберсоном для шкільного рівня адаптації твору Джона Стейнбека «Про мишей і людей»[358].

Тобто це якщо я зумію його умовити вийти завтра на сцену.

3

Я подумав, чи не дати йому кілька серветок клінекс, але вирішив, що вони тут не зарадять. Натомість дістав на кухні з шухляди рушник для витирання посуду. Він витер обличчя, сяк-так опанував себе, а потім безутішно подивився на мене. Очі мав червоні й вогкі. Він не почав плакати перед моїми дверима; виглядало на те, ніби це в нього триває всю другу половину дня.

— Окей, Майку. Поясни мені все толком.

— Всі в команді з мене сміються, містере Емберсон. Тренер почав називати мене Кларком Ґейблом[359] — це було на весняному пікніку Лев’ячого прайда — і тепер геть усі так мене кличуть. Навіть Джимі. — На увазі мався Джим Ла-Дью, супер-форсований квотербек команди й кращий друг Майка.

Мене не здивувала поведінка тренера Бормана, то був прозаїчний, навіжено відданий своїй справі чоловік, котрий не терпів, коли хтось заступав на його територію, неважливо, було це під час сезону чи поза ним. А Майка обзивали й гірше; чергуючи в коридорах, я чув, як його кликали Заробітчанином Майком, Тарзаном і Ґодзилою. Він відбивався від прізвиськ сміхом. Така смішлива, навіть неуважна реакція на глузування й кпини може бути найціннішим додатком до зросту й загальних розмірів, яким обдаровуються величезні хлопці, а я біля Майка з його висотою далеко за два метри й вагою 270 фунтів виглядав, як той Мікі Руні[360].