Слава ЗСУ!

— Ну, моя рахував, шо по с’роок девіть центів!

Він подивився на мене очікувально, і я зрозумів, що це була кульмінація, після якої мала йти реакція.

— І люди сміялися? — запитав я ледь не з острахом.

— Животи собі рвали і просили ще. Ці жарти після того ще тижнями можна було почути всюди там і тут. — Він поглянув на мене урочисто, хоча в очах його миготіли різдвяні вогники. — У нас маленьке місто. І потреби в нас, коли доходить до гумору, скромні. Наша ідея раблезіанського реготу хіба що сягає сліпця, який послизнувся на банановій шкоринці.

Я сидів замислений. Знову продовжився вестерн, але, схоже було, Дік втратив до нього інтерес. Він дивився на мене.

— Така штука й зараз могла б справити ефект, — промовив я.

— Джордже, така штука завжди ефективна.

— Та й не треба перетворюватися на кумедних чорношкірих.

— Атож, тепер цього більше не варто робити, — сказав він. — Можливо, в Луїзіані або в Алабамі, але не тут, не на шляху до Остіна, який у «Грязь Гералд» називають Комісар-сіті[475]. Та вам воно взагалі-то нецікаво, хіба не так?

— Так-так. Назвіть мене м’якосердим, але ця ідея мені здається запаморочливою. І чим там перейматися? Придуркуваті жарти… хлопці замість фермерських комбінезонів у завеликих старомодних костюмах з підставними плечима… дівчата у флепер-сукнях до колін, з дрімучою бахромою… цікаво, чи вдалося б Майкові Косло впоратися з комедійними скетчами…

— О, то був би повний відпад, — промовив Дік так, ніби це було наперед визначеним результатом. — Ідея не без перспективи. Жаль, що ви не маєте часу на її втілення.

Я почав було щось говорити, але тут мене прохромила чергова блискавка. Така ж яскрава, як була та, що освітила мені мозок, коли Айві Темплтон сказала, що сусіди з-навпроти можуть роздивлятися її вітальню.

— Джордже, у вас рот розчепірений. Вид гарний, проте не вельми апетитний.

— Я можу знайти час, — промовив я. — Якщо ви схилите Еллі Докерті до однієї умови.

Він підвівся й вимкнув телевізор, не подарувавши його екрану найменшого позирку, хоча битва між Джоном Вейном і всім племенем Поні[476] сягнула критичної напруги, фоном якій слугував догораючий Форт-Голлівуд.

— Кажіть, якої саме.

Я йому сказав, додавши слідом:

— Я мушу побалакати з Сейді. Терміново.

6

Спочатку вона витримувала формальний тон. Потім почала ледь усміхатися. Усмішка поширшала. А коли я переповів їй ідею, якою мене осяйнуло під кінець нашої розмови з Діком, вона вхопила мене в обійми. Але й цього їй виявилося замало, тому вона подряпалася вгору, поки не обхопила мене ще й ногами. Того дня між нами не було ніякої швабри.

— Це просто фантастика! Ти геній! Ти писатимеш сценарій?

— Ще б пак. Та це не забере багато часу. — Старозавітні глупуваті жарти вже крутилися мені в голові: «Тренер Борман двадцять хвилин дивився на помаранчевий сік, бо на бляшанці був напис CONCENTRATE… У нашого собаки хвіст виріс всередину, тому нам доводиться просвічувати його рентгеном, щоби дізнатися, чи він радіє… Я летів літаком таким старезним, що там на одному туалеті була табличка Вілбур, а на іншому Орвіл[477]». — Але мені потрібна серйозна допомога з усім іншим. Все підштовхує до того, що мені потрібен продюсер. Я сподіваюся, ти візьмеш на себе цю роботу.