Слава ЗСУ!

Через деякий час вона повернулася до будинку і зробила сніданок. Невдовзі вийшов Лі і з’їв приготовлене. На дружину він не дивився. Він читав книгу.

9

«Один наш знайомий, Грегорі, прислав кілька купонів на отоварення в „Шоп-Райті“», — сказав Лі своїй матері, чи то пояснюючи наявність м’яса, чи, можливо, просто інформуючи її, що вони з Мариною не самотні тут, у Форт-Ворті, а мають деяких друзів. Схоже, Мамочка не звернула на це уваги, натомість увагу на ці слова звернув я. Пітер Грегорі був першою ланкою в тому ланцюгу, який приведе на Мерседес-стрит Джорджа де Мореншильда.

Як і Мореншильд, Грегорі був російським емігрантом, він також працював у нафтовому бізнесі. Походив він з Сибіру і один вечір на тиждень викладав російську мову в міській бібліотеці Форт-Ворта. Про це дізнався Лі й подзвонив туди, попросивши про зустріч, щоб дізнатися, чи не знайдеться там і для нього якоїсь перекладацької роботи. Грегорі задав йому тести з російської мови, результати яких назвав «задовільними». Що насправді зацікавило Грегорі — що цікавило геть усіх емігрантів, як про це міг здогадуватися Лі, — це колишня Марина Прусакова, молода жінка з Мінська, якій вдалося вислизнути з пазурів російського ведмедя, щоб опинитися не в кращих пазурах американського вахлака.

Лі не отримав тієї роботи; натомість Грегорі найняв Марину, щоб вона давала уроки російської його синові Полу. Освальди відчайдушно потребували додаткових грошей. А ще таким чином також створювались підстави для Лі почуватись ображеним. Вона двічі на тиждень навчала дитину багатія, тоді як він був змушений монтувати сітчасті двері.

Того ж ранку, коли я спостерігав за Мариною, як вона курить на ґанку, в новісінькому «Б’юїку» туди приїхав Пол Грегорі, миловидний чоловік приблизно одного з Мариною віку. Він постукав, і Марина — у важкому макіяжі, який нагадав мені Боббі Джилл, — відчинила двері. Може, з огляду на ревнивість Лі, можливо, завдяки завченим ще вдома правилам пристойності, урок з ним вона провела там же, на ґанку. Урок тривав майже годину. Між ними на своїй ковдрі лежала Джун і, коли вона починала плакати, вони по черзі брали її на руки. Таке це було миле, безхитрісне видовище, хоча навряд щоб воно сподобалось Лі.

Близько полудня під’їхав і зупинився позаду «Б’юїка» батько Пола. З ним приїхали двоє чоловіків і дві жінки. Привезли харчі. Грегорі-старший обняв сина, потім поцілував Марину в щоку (в ту, що не напухла). Розпочалася жвава балачка, і все російською. Молодший Грегорі загубився, але знайшлася Марина: вона засяяла, як неонова вивіска. Запросила гостей до хати. Невдовзі вони вже сиділи у вітальні, пили чай з льодом і говорили. Долоні Марини спурхували схвильованими пташками. Джун переходила з рук у руки, з колін на коліна.

Я був буквально причарований. Громада російських емігрантів знайшла собі цю дівчинку-жіночку, котра стане їхньою улюбленицею. А ким іншим вона могла стати? Молода, чужинка в чужій землі, красуня. Звісно, ця красуня заміжня за чудовиськом — недружелюбним молодим американцем, котрий її б’є (що погано) і гаряче вірить у ту систему, яку ці люди вищого середнього класу не менш гаряче ганьблять (що ще гірше).

Проте Лі приймав їхні харчі, лише зрідка вибухаючи роздратуванням, але коли вони привозили щось істотніше — нове ліжко, яскраву рожеву колиску для дитини, — він приймав і це. Він мав надію, що ці росіяни витягнуть його з тієї діри, в якій він опинився. Але не любив їх, а на той час, коли у листопаді 1962-го перевіз свою сім’ю в Даллас, він мусив уже розуміти, що на його почуття до них вони відповідають йому щирою взаємністю. А чого б їм його любити, міг думати він. Він ідеологічно чистий. А вони зрадники, котрі покинули Мать-Росію, коли вона стояла на колінах у 1943-му, ті, хто лизали чоботи німцям, а потім, коли закінчилася війна, втекли до Сполучених Штатів, де швидко набралися Американського Духу… який для Освальда означав бряжчання зброєю, гноблення меншин, експлуатацію робітників, тобто був завуальованим фашизмом.