Слава ЗСУ!

— Тому що весь день думав про тебе, — відповів я. (Я думав про неї все літо.)

— Як ти там?

— Я в порядку. (Мені самотньо.) А ти як? Як провела літо? Все встигла зробити? (Ти розірвала юридичний зв’язок зі своїм химерним чоловіком?)

— Так, — відповіла вона. — Справу зроблено. Ти ж це мав на увазі, Джордже? Чи зробила я ту справу?

— Так, мабуть. Як там школа? Як твоя бібліотека?

— Джордже, ми так і будемо говорити весь час чи, може, насправді почнемо говорити?

— Добре, — я сів на свій бугристий, бозна-ким ще вживаний до того диван. — Давай говорити. Ти в порядку?

— Так, але мені нерадісно. А ще я в такому замішанні. — Вона помовчала, а потім продовжила: — Я працювала у «Герраха», ти, мабуть, про це знаєш. Коктейльною офіціанткою. І з деким там познайомилася.

— О! (Ох, чорт.)

— Так. Дуже приємний чоловік. Чарівливий. Справжній джентльмен. Десь під сорок. Він помічник сенатора-республіканця від Каліфорнії, Томаса Кікела[525]. Він адмініструє меншість в Сенаті, Кікел, я маю на увазі, не Роджер, — засміялась вона, проте не так сміються з чогось веселого.

— Мені треба радіти, що ти познайомилася з кимсь приємним?

— Не знаю, Джордже… а ти радієш?

— Ні. (Я його вбити хочу.)

— Роджер вродливий, — промовила вона, як ото просто повідомляють про якийсь факт, безбарвним голосом. — Він люб’язний. Навчався в Єльському університеті. Знає, як подати дівчині гарне життя. І він високий.

Друга моя сутність вже більше не могла стримувати мовчанки.

— Я вбити його хочу.

На це вона розсміялася, і мені трішки полегшало на душі.

— Я про це розповідаю не для того, щоб тобі допекти, не для того, щоб зробити тобі боляче.

— Справді? Навіщо ж тоді ти мені про це розповідаєш?

— Я ходила до нього рази три-чотири на побачення. Він мене цілував… ми з ним трішки… ну, пообнімалися, як діти…

(Я його не просто вбити хочу, я хочу вбивати його повільно.)

— Але це було зовсім не те. Можливо, могло б стати, згодом; а може, й ні. Він дав мені свій номер у Вашингтоні і попросив подзвонити, якщо я… як він про це сказав? «Якщо ви втомитеся від совання книжок по полицях і від туги за тим, хто забрався геть». Здається, так. Сказав, що він часто відвідує цікаві місця, і йому потрібна гарна жінка, яка б туди ходила з ним. Він думає, що тією жінкою могла б стати я. Звісно, чоловіки говорять всякі речі. Я вже не така наївна, як колись. Але іноді вони говорять серйозно.

— Сейді…

— І все ж таки, все зовсім не так, — голосом задумливим, відсутнім, і я вперше загадався, чи не може з нею бути ще щось не так, окрім непевності щодо особистого життя. Чи не хвора вона. — А позитивне те, що там не вбачається ніякої швабри. Звичайно, чоловіки іноді приховують якусь швабру, хіба не так? Джонні он приховував. І ти також приховував, Джордже.

— Сейді?

— Що?

— А сама ти приховуєш якусь швабру?

Запала довгенька тиша. Набагато довша, ніж та, коли я відповів на дзвінок, промовивши її ім’я, і довша за ту, якої я міг очікувати. Нарешті вона промовила:

— Я тебе не розумію.

— У тебе голос не твій, от і все.

— Я тобі казала, я в замішанні. І в печалі. Бо ти так і не готовий розповісти мені правду, чи готовий?