Слава ЗСУ!

— Тоді дайте мені годину, — сказав Лі. Він ощирив зуби, але той вираз якнайдалі у світі лежав від людської усмішки. — Так я матиму час розпороти ножем кожну з її одежин і розламати кожну іграшку з тих, що їх надарували ті жирні коти, щоб підкупити мою доню.

— Що там таке? — запитав у мене якийсь юнак. Йому було років двадцять, він під’їхав на «Швинні»[557].

— Сімейна сварка, я так гадаю.

— Осмонт, чи як там його прізвище, це ж він? Російська леді його кинула? Вчасно, я би сказав. Цей парубок натурально скажений. Він коммі, ви це знали?

— Здається, я щось десь таке чув.

Лі рушив угору сходинками свого ґанку, високо тримаючи голову, з прямою спиною — чисто Наполеон ретирується з Москви, — коли його різко окликнула Джинні де Мореншильд:

— Припини свої трюки, ти, дурбецало!

Лі обернувся до неї, з широко розчахнутими очима, не вірячи… боляче вражений. Перевів погляд на де Мореншильда, ніби докоряючи йому: «Чи ви не в змозі проконтролювати власну жінку», але де Мореншильд не промовив нічого. Він просто зачудовано дивився. Дивився, немов утомлений власним досвідом театрал, котрому випало побачити п’єсу, яка несподівано виявилася доволі непоганою. Не прекрасною, далебі не Шекспір, але цілком прийнятною річчю, щоби якось згаяти час.

Джинні:

— Якщо ви кохаєте свою дружину, Лі, заради Бога, припиніть чинити, мов розбалуваний шмаркач. Поводьтесь пристойно.

— Ви не маєте права говорити зі мною таким тоном. — У шокованого Лі виліз назовні його південний акцент. «Не маєте» прозвучало, як «не’аїте», а «говорити» — як «гоу’ити».

— І маю, і буду, і зараз кажу, — обірвала його вона. — Дайте нам забрати її речі, або я сама зараз викличу поліцію.

Лі мовив:

— Джордже, накажіть їй заткнутися і не пхати носа до чужих справ.

Де Мореншильд щиро розреготався:

— Сьогодні ти наша справа, Лі. — А далі продовжив серйозно. — Товаріщ, я втрачаю повагу до тебе. А тепер дозволь нам увійти. Якщо ти цінуєш мою дружбу так, як я ціную твою, дозволь нам зараз же увійти.

Плечі у Лі опали, він відступив убік. Джинні промаршувала вгору сходами, не подарувавши йому жодного погляду. Але де Мореншильд затримався, ухопивши Лі, котрий раптом видався болісно худесеньким, в міцні обійми. За якусь мить Лі обняв і його навзаєм. Я зрозумів (відчуваючи жаль навпіл з відразою), що хлопець — а він і був насправді всього лише хлопчаком — почав рюмсати.

— А що, ця парочка, — запитав парубок з велосипедом, — підари?

— Авжеж, підари, — відповів я. — Тільки не в тому сенсі, який ви маєте на увазі.

7

Наприкінці того ж місяця, повернувшись після чергового проведеного з Сейді вікенду, я виявив, що Марина і Джун знову живуть в тій паскудній дірі на Елсбет-стрит. Протягом якогось часу в сім’ї панував мир. Лі ходив на роботу — замість збирання алюмінієвих дверей, він тепер займався творчою справою, збільшенням фотографій, і повертався додому подеколи з квітами. Марина зустрічала його цілунками. Одного дня вона показала йому передню галявину, звідки вона поприбирала все сміття, і він їй зааплодував. Вона радісно засміялася, і завдяки цьому я побачив, що зуби в неї тепер полагоджені. Не знаю, наскільки до цього доклався Джордж Бухе, але гадаю, що чимало.

Я спостерігав цю сцену з рогу вулиці і знову здригнувся від скрипучого голосу старої леді з ходунком.