Слава ЗСУ!

— Вітаю, місіс Освальд, я Рут Пейн. Ви мене пам’ятаєте?

— Да! — відповіла Марина. — Так. — А далі додала щось знову російською. Рут відповіла їй тією ж мовою… щоправда, затинаючись.

Марина запросила її досередини. Я зачекав, поки не почув кроки в себе над головою, а тоді начепив навушники, підключені до жучка в їхній настільній лампі. Я почув розмову російською з вставками англійських слів. Кілька разів Марина виправляла Рут, іноді зі сміхом. Зрозумів я достатньо, щоби вичислити, навіщо приїхала Рут Пейн. Як і Пол Грегорі, вона хотіла брати уроки російської. І ще дещо я зрозумів з того, як часто вони сміялися, як легко йшла їхня бесіда: вони подобаються одна одній.

Я зрадів за Марину. Якщо я вб’ю Лі Освальда після його замаху на генерала Вокера, нью-ейджерка Рут Пейн її прихистить. Я міг на це сподіватися.

5

Рут лише двічі приїжджала брати уроки на Нілі-стрит. Потім Марина і Джун сідали в універсал Рут і вона кудись їх везла. Мабуть, до свого дому в шикарному (принаймні порівняно з Дубовим яром) передмісті Ірвінг. Адреси в Елових нотатках не було — схоже, його мало цікавили сосунки Марини з Рут, ймовірно, тому, що він сподівався, що з Лі буде покінчено задовго до того, як та гвинтівка опиниться в гаражі Пейнів, — але я знайшов адресу в телефонному довіднику: Західна П’ята вулиця № 1515.

Одного хмарного березневого дня, приблизно за кілька годин після того, як Марина поїхала з Рут, з’явилися машина Джорджа де Мореншильда, поряд з ними сидів Лі. Лі виліз, тримаючи в руках великий мішок з коричневого паперу, на якому під зображенням сомбреро було написано: КРАЩИЙ МЕКСИКАНСЬКИЙ ГРИЛЬ ПЕПІНО. У де Мореншильда в руках була шестизарядна коробка пива «Пара Іксів»[562]. Вони піднімалися знадвірними сходами, переговорюючись, сміючись. Я вхопив навушники, серце в мені бухкало. Спершу нічого не було чутно, але потім котрийсь із них увімкнув лампу. Після цього я немов опинився в кімнаті разом з ними, невидимий третій.

«Будь ласка, не домовляйтеся, як убити Вокера, — думав я. — Прошу, не робіть мою роботу важчою, ніж вона вже є».

— Вибачайте за безлад, — промовив Лі. — Вона цими днями не робить майже нічого, тільки спить, дивиться телевізор та балакає про ту жінку, якій тепер дає уроки.

Де Мореншильд якийсь час говорив про нафтові концесії, якими він хотів заволодіти в Гаїті, різко відгукуючись про режим Дювальє.

— У кінці дня по базару їздять вантажівки, туди закидають мертвих. Серед них багато дітей, померлих від голоду.

— Кастро і Фронт покладуть цьому край, — сказав Лі нещадно.

— Най би Провидіння пришвидшило той день. — Почувся дзенькіт пляшок, либонь, цокнулися за те, щоби Провидіння працювало швидше. — Як тобі там працюється, товаріщ? І чому це ти не на роботі серед дня?

Він не там, пояснив Лі, бо бажає бути тут. Отак-от просто. Він відмітився та й пішов.

— Ну й що вони мені зроблять? Я найкращий фотодрукар з усіх, які має старий Боббі Стовол, і він це прекрасно знає. Майстер там, його звуть (імені я не добрав — Графф, Грейф?) мені каже: «Лі, кинь корчити з себе профорга». А я, знаєте, що роблю? Я сміюся й кажу йому: «Окей, свінойобе», — і йду собі геть. Член він кабанячий, ось він хто, і всі це там бачать.

І все ж таки було зрозуміло, що Лі подобається його робота, хоч він і жалівся на зверхнє до нього ставлення та на те, як старший вік всюди важить більше за талант. У якийсь момент він промовив: