Слава ЗСУ!

Там, на розі, стояла велика кам’яна церква. Лі неспішно пройшовся до залізної огорожі перед нею, почитав оголошення на щиті, дістав із задньої кишені штанів маленький блокнотик і щось туди записав. Після цього він вирушив у моєму напрямку, на ходу засовуючи блокнот назад до кишені. Я цього не очікував. Ел був переконаний, що Лі збирається заховати свою гвинтівку біля залізниці на іншому кінці авеню Дубовий Гай, за добрих півмилі звідси. Але це припущення, мабуть, було помилковим, бо Лі навіть не поглянув у той бік. Він уже був ярдів за сімдесят-вісімдесят від мене і швидко скорочував цю дистанцію.

«Він мене упізнає і заговорить, — подумав я. — Він скаже: „Ви часом не той парубок, що живе на першому поверсі?“» Якщо так трапиться, майбутнє відхилиться в новому напрямку. Нічого доброго.

Я тупився на чоботи і черевики у вітрині крамниці, і піт стікав моїм зашийком, плинучи далі, по спині. Коли я нарешті ризикнув і кинув скоса погляд ліворуч, Лі пропав геть. Немов стався якийсь магічний трюк.

Я прогулявся вздовж вулиці. Шкодуючи, що не одяг якогось капелюха, можливо, темних окулярів… ну чому так? Якийсь недороблений з мене секретний агент, ге?

Пройшовши з півкварталу, я побачив кафетерій, де оголошення у вітрині повідомляло: СНІДАНОК ЦІЛОДОБОВО. Лі всередині не було. Трохи далі поза кафетерієм зяяло жерло якогось провулка. Повільно його минаючи, я глянув праворуч і побачив Лі. Той стояв до мене спиною. Він якраз дістав фотоапарат зі своєї паперової торби, але нічого, принаймні поки що, не фотографував. Інспектував баки для сміття. Знімав з них кришки, зазирав досередини, потім знову їх закривав.

Кожна кісточка в моєму тілі — це я, мабуть, маю на увазі кожен інстинкт у моїй голові — спонукала мене рушати геть, поки він не озирнувся, не помітив мене, але якесь потужне зачарування утримувало мене на місці. Гадаю, воно так само заволоділо б майже кожним на моєму місці. Хіба часто нам, врешті-решт, трапляються шанси бачити чоловіка, який на наших очах займається ретельною підготовкою до холоднокровного вбивства?

Він проснувся трохи глибше в провулок, потім зупинився перед залізним диском, вправленим у якийсь бетонний блок. Спробував його підважити. Безуспішно.

Провулок, завдовжки приблизно двісті ярдів, був немощеним, весь у вибоїнах. Десь на половині його довжини сітка, що відділяла захаращені бур’янами задні двори та порожні ділянки, закінчувалася, поступаючись місцем високому дерев’яному паркану, задрапірованому плющем, який мав вигляд менш ніж яскравий після такої холодної, гнітючої зими. Відсунувши вбік шмат плющової завіси, Лі посмикав кілька дошок. Одна відхилилася, і він роздивлявся поза нею.

Аксіома щодо розбитих яєць для приготування омлету, звісно, прекрасна, але я відчув, що вже достатньо випробував свою удачу. Я рушив далі. Наприкінці кварталу я зупинився перед церквою, яка перед тим була зацікавила Лі. Це була церква Святих останніх днів. Табличка повідомляла, що звичайні служби відбуваються щонеділі, а спеціальні відправи для новачків щосереди о 19:00, після чого йде година дружнього спілкування. Пропонуються освіжаючі напої.

Десяте квітня припадало на середу, і план Лі (припускаючи, що то був не план де Мореншильда) тепер здавався достатньо ясним: завчасно сховати гвинтівку в провулку, потім дочекатися, поки закінчиться служба для новачків (і година дружнього спілкування, звісно). Він почує, коли вірні почнуть виходити після молитов, їхній сміх, балачки по дорозі до автобусної зупинки. Автобуси ходять з чвертьгодинним інтервалом, завжди є якийсь, що над’їжджає. Лі зробить постріл, знову заховає гвинтівку за відтуленою дошкою (а не за залізницею), а потім змішається з парафіянами. І поїде собі геть наступним автобусом.