Слава ЗСУ!

Я важко впав у крісло поряд зі столом, на якому лежав маленький магнітофон, котушки його крутилися.

— Якщо ви дійсно вважаєте… — почав Лі, а далі щось так голосно задзижчало, що я не міг утриматися й зірвав з голови навушники. Згори не чулося ані криків тривоги, ні обурення, не прозвучало ніяких швидких кроків, отже, — хіба що вони зуміли якимсь чином мигцем вгамуватися — я вирішив, що жучок в лампі, мабуть, залишився не викритим. Я знову надів навушники. Нічого. Я спробував дистанційний мікрофон, ставши на стілець, тримаючи миску майже впритул до стелі. Таким чином я зміг чути голос Лі й репліки, які кидає де Мореншильд, але що саме вони говорять, розібрати не міг.

Моє секретне вухо в квартирі Освальдів оглухло.

Минуле опирається.

Розмова тривала ще хвилин з десять — можливо, йшлося про політику, можливо, про дратівну природу дружин, можливо, там народжувалися плани, яким чином убити генерала Вокера, — а потім де Мореншильд протупотів по знадвірних сходах, сів у машину й поїхав.

Кроки Лі перетнули кімнату в мене над головою — цюп, цюп, цюп. Я пішов слідом за їх тупотінням до своєї спальні і націлив мікрофон на те місце, де вони зупинились. Тиша… тиша… а потім ледь чутні, а втім, непомильні, звуки хропіння. Коли за дві години Рут Пейн висадила зі своєї машини Марину і Джун, він усе ще спав сном «Пари Іксів». Марина його не будила. Я б теж не став будити такого дратівного мізерного сучого сина.

6

Після того дня Освальд почав часто прогулювати роботу. Якщо Марина про це й знала, вона не переймалася. Можливо, вона цього навіть не помічала. Вона була цілком зосереджена на своїй новій подружці Рут. Побої трохи порідшали, не тому, що покращилася мораль, а тому, що Лі перебував не вдома майже так само часто, як і вона. Дякувати нотаткам Ела, я знав, куди він ходить і що він робить.

Одного дня, коли він вирушив на автобусну зупинку, я стрибнув до своєї машини і поїхав на авеню Дубовий Гай. Я хотів обігнати автобус Лі, який їхав через усе місто, і мені це вдалося. Завиграшки. По обох боках Дубового Гаю повно було парковочних місць укісного типу, але мій червоний, крилатий «Шеві» впадав в очі, а я не бажав нариватися на ризик бути поміченим Лі. Я поставив машину за рогом, на Вікліф-авеню, на стоянці при бакалії «Альфа-Бета»[567]. Звідти я рушив по бульвару Черепаховий Ручай, де стояли доми в стилі «нео-гасьєнда» — з арками й тинькованими стінами. До них вели обсаджені пальмами під’їзні алеї, перед ними розляглися великі галявини, навіть пара фонтанів там було.

Перед будинком № 4011 підтягнутий чоловік (чудернацьки схожий на актора-ковбоя Рендолфа Скотта) працьовито штовхав газонокосарку. Едвін Вокер помітив, що я на нього дивлюся, й відсалютував, торкнувшись брови ребром долоні. Я відповів йому тим же жестом. Чоловік-мішень Лі Освальда продовжив стригти траву, а я рушив далі.

7

Вулиці, між якими містився той квартал, що мене цікавив, називалися бульвар Черепаховий Ручай (на ньому жив генерал), Вікліф-авеню (де я поставив машину), Евондейл-авеню (та, на яку я вийшов, відсалютувавши навзаєм генералу) та авеню Дубовий Гай, на якій містилися дрібні бізнеси і яка проходила прямо поза генеральською садибою. Авеню Дубовий Гай цікавила мене більше за все, бо саме вона мала стати маршрутом, по якому і підбиратиметься й ретируватиметься Лі ввечері 10 квітня.

Я стояв перед вітриною «Техаських черевиків & чобіт», з піднятим коміром джинсової куртки, з руками, застромленими в кишені. Десь за три хвилини після того, як я зайняв цю позицію, на розі авеню Дубовий Гай та Вікліф-авеню зупинився автобус. Щойно торохнули, розчахнувшись, двері, як звідти першими вилізли дві жінки з полотняними торбами для покупок. А потім і Лі ступив на хідник. Він ніс коричневий паперовий пакет, на кшталт тих, у яких робітники носять свій ланч.