Слава ЗСУ!

— Я не буду, Джонні, не буду балакати, якщо ти збираєшся зробити йому щось зле.

Він нахилився вперед. Те ненормальне оранжево-біляве волосся впало йому на очі, і він його змахнув рукою, в якій тримав револьвер. Потім він рукою з ножем зняв з апарата телефонну слухавку. Револьвер неухильно цілився їй в груди.

— Ось така справа, Сейді, — промовив він, і голос його звучав майже тверезо. — Я збираюся вбити одного з вас. Другий зможе жити далі. Ви самі вирішите, хто це буде.

Він промовив це з цілковитою серйозністю щодо своїх намірів. Вона бачила це по його обличчю.

— А якщо… якщо його нема вдома?

Він розсміявся на її недоумкуватість:

— Тоді помреш ти, Сейді.

Вона, либонь, думала: «Я можу виграти якийсь час. Від Далласа до Джоді щонайменше три години, більше, якщо на дорозі багато машин. Часу достатньо, щоби Джонні прийшов до тями. Можливо. Або для того, щоб, якщо він бодай трохи відволічеться увагою від мене, я могла щось на нього кинути і втекти».

Він набрав 0, не дивлячись в адресний записник (пам’ять на цифри у нього завжди була майже абсолютно перфектною), і назвав: «ВЕстбрук 7-5430». Послухав. Сказав: «Дякую вам, операторко».

Потім тиша. Десь далі ніж за сто миль на північ задзеленчав телефон. Либонь, вона загадувалася, скільки телефонних гудків стерпить Джонні, перш ніж покласти слухавку й вистрелити їй у живіт.

Потім вираз його обличчя змінився. Він розцвів, навіть трішечки заусміхався. Зуби в нього були такими ж білими, як завжди, помітила вона, а чом би й ні? Він завжди чистив їх щонайменше дванадцять разів на день.

— Алло, містере Емберсон. Дехто тут бажає вам дещо сказати.

Він підвівся з пуфика й вручив слухавку Сейді. Щойно вона приклала її до вуха, він посмиком, як то змія жалить, різонув її по тому ж боку обличчя.

4

— Що ти їй зробив? — закричав я. — Що ти зробив їй, ти, сучий сину?

— Тихіше, містере Емберсон, — задоволеним тоном. Сейді більше не кричала, але я чув її схлипи. — Вона в порядку. Кровить доволі сильно, але це припиниться. — Він зробив паузу, а далі заговорив тверезо-розважливим тоном: — Звісно, красунею вона більше не буде. Тепер вона виглядає тим, ким вона насправді є, просто дешевою чотиридоларовою шльондрою. Моя мати так її називала, і моя мати мала рацію.

— Відпустіть її, Клейтоне, — промовив я. — Прошу вас.

— Я хочу її відпустити. Тепер, коли я вже залишив на ній відмітину, я хочу. Але повторю вам те, що я вже говорив їй, містере Емберсон. Я збираюся вбити когось із вас. Вона мені коштувала моєї роботи, знаєте; я був змушений звільнитися й лягти на елктролікування до шпиталю, бо інакше б мене заарештували. — Він помовчав. — Я зіштовхнув одну дівчину зі сходів. Вона хотіла мене торкнутися. А винна в усьому ця курва, оця сама, у котрої тут кров ллється їй в пелену. І я вимазав собі руки в її кров. Треба буде їх продезінфікувати. — І він розсміявся.

— Клейтоне…

— Я даю вам три з половиною години. До сьомої тридцяти. Після того я всаджу в неї дві кулі. Одну в живіт, а другу в її брудну пизду.

Віддалік я почув, як кричить Сейді:

— Не роби нічого, Джейкобе!

— ЗАКРИЙСЯ! — заверещав на неї Клейтон. — СТУЛИ СВОЮ ПЕЛЬКУ! — А потім до мене спокійним, від якого серце хололо, тоном: — Хто такий Джейкоб?