Слава ЗСУ!

— Я, — відповів я. — Це моє друге ім’я.

— Так вона зве тебе в ліжку, коли смокче твій член, так, йобарку?

— Клейтоне, — мовив я. — Джонні. Подумайте, що ви робите.

— Я про це думав більше року. Мене піддавали шоковій терапії, знаєте. Вони казали, що я перестану марити, але нічого в них не вийшло. Марення стали ще гіршими.

— В неї сильний поріз? Дайте мені поговорити з нею.

— Ні.

— Якщо ви дасте мені з нею поговорити, можливо, я зроблю, як ви пропонуєте. Якщо не дасте, я майже напевне не погоджуся. Чи у вас надто мозок затуманений після тієї терапії, щоби це зрозуміти?

Схоже, що ні. Почулося шаркання підошов, потім голос Сейді. Непевний, тремтячий.

— Рана погана, але не смертельна. — А далі знічено: — Він мало не зачепив мені око…

Потім знову заговорив Клейтон.

— Бачите? Ваша лахудра в порядку. А тепер просто стрибайте у свій крутий «Шевроле» і мчіть сюди, щоб аж колеса свистіли, годиться? Але слухайте мене уважно, містере Джордже Джейкобе Емберсон: якщо ви викличете поліцію, якщо я побачу бодай єдиний червоний або синій вогник, я уб’ю цю курву, а потім і себе. Ви мені вірите?

— Так.

— Добре. Я вбачаю в цьому збалансоване рівняння: йобар і шльондра. Я посередині. Я знак рівності, Емберсоне, але вам вирішувати. Яку половину рівняння слід стерти? Вам вирішувати.

— Ні! — закричала вона. — Не треба! Якщо ти сюди приїдеш, він уб’є нас о…

У вусі в мене клацнуло, зв’язок обірвався.

5

До цього я розповідав правду, і тут спробую бути правдивим, нехай цим навіть покажу себе в найгіршому світлі: коли занімілою рукою я поклав слухавку, перша думка в мені майнула, що він неправий, бо половини цього рівняння не рівні. На одній шальці терезів гарненька шкільна бібліотекарка, на іншій — людина, котра знає майбутнє і має снагу (принаймні теоретично) його змінити. На секунду з якогось закомірка моєї душі дійсно вигулькнуло рішення, що варто пожертвувати Сейді, щоб поїхати на інший край міста стежити за провулком між авеню Дубовий Гай та бульваром Черепаховий Ручай, аби з’ясувати, чи молодик, котрий змінив американську історію, діяв там один.

А тоді я стрибнув у свій «Шеві» і помчав у Джоді. Щойно виїхавши на 77 шосе, я вигнав стрілку спідометра до сімдесяти[572] і нижче не опускав. Тримаючи однією рукою кермо, другою я порився у відділках моєї валізи і, намацавши револьвер, переклав його до внутрішньої кишені піджака.

Я збагнув, що варто підключити до цієї справи Діка. Так, він старий і вже нетвердо тримається на ногах, але просто іншого нікого нема. Він би й сам захотів взяти участь, переконував я себе. Він любить Сейді. Я бачу це в його очах, коли він на неї дивиться.

«І він уже прожив своє життя, — промовив холодний розсуд в мені. — А вона ще ні. А втім, він має таке ж право вибору, як і те, що той псих надав тобі. Він не конче зобов’язаний приходити».

Але він прийде. Іноді те, що пропонується нам як вибір, не є ніяким вибором.

Ніколи я так не жалкував за моїм давно пропалим мобільником, як у тій гонці з Далласа до Джоді. Найкраще, що я міг, це скористатися таксофоном при автозаправці на штатному шосе № 109, десь за півмилі після футбольного білборда. На тому кінці телефон продзвенів три рази… чотири… п’ять…

Фактично в ту мить, коли я вже був готовий повісити слухавку, Дік промовив: