Слава ЗСУ!

Розділ 27

1 17/11/63 (Неділя)

Після того як ми з’їли те, що вона назвала вечерею, а я обідом, Сейді захотіла помити посуд, але я сказав їй, щоб краще пішла, спакувала свою візитну валізку. Таку маленьку, блакитного кольору, з закругленими кутами.

— Твоє коліно…

— Моє коліно витримає стояння, поки я помию кілька тарілок. Тобі варто виїжджати вже зараз, якщо хочеш потрапити додому так, щоб залишився час виспатися до ранку.

Через десять хвилин посуд був уже чистим, пучки в мене рожевими, а Сейді стояла біля дверей. Зі своєю маленькою валізкою в руці, з волоссям, що вилося, обрамляючи її обличчя, вона ніколи не здавалася мені гарнішою, ніж тепер.

— Джейку? Скажи мені якусь одну гарну річ про майбутнє.

На диво мало речей спливло на думку. Мобільні телефони? Ні. Терористи-смертники? Певне, що ні. Танення полярних шапок? Можливо, іншим разом.

А потім я вишкірився.

— Я тобі дам дві по ціні одної. Холодна війна закінчилася, і президент у нас чорний.

Вона почала усміхатися, а потім побачила, що я не жартую. У неї відпала щелепа.

— Ти мені хочеш сказати, що у Білому Домі сидить якийсь негр?

— Саме так. Хоча в мої дні таких людей прийнято називати афро-американцями.

— Ти це серйозно?

— Так. Абсолютно.

— Ой, Боже мій!

— Чимало людей саме так і казали після виборів.

— А він… добре справляється зі своєю роботою?

— Опінії різняться. Якщо бажаєш моєї думки, він працює так, як, зважаючи на всі складності, від нього можна було очікувати.

— Гадаю, тільки про це думаючи, я доїду аж до Джоді, — розсміялася вона збентежено. — В зачудуванні.

Вона зійшла вниз пандусом, поставила валізку в той закуток, що слугував у її «Жуку» за багажник, а потім послала мені повітряний поцілунок. Вона почала сідати до машини, але я не міг її отак відпустити. Бігти я не подужав — доктор Перрі казав, що це вміння може повернутися місяців за вісім, а може, й через рік, — але я якомога швидше зашкандибав вниз по пандусу.

— Зачекай, Сейді, зачекай на хвилинку!

Неподалік сидів у своєму кріслі-візку мій сусіда містер Кенопенскі, закутаний у піджак, з працюючим від батарей радіоприймачем «Моторола» на колінах. По хіднику до поштової скриньки на розі повільно сунула Норма Віттен, спираючись на пару дерев’яних ціпків, які більше нагадували лижварські палиці, аніж костури. Вона повернула голову й помахала нам, намагаючись сотворити усмішку на своєму обличчі з застиглою лівою половиною.

Сейді запитально дивилася на мене в присмерковому світлі.

— Я хотів тобі просто дещо сказати, — промовив я. — Я хотів сказати, що ти збіса найкраще з усього, що зі мною траплялося за все моє життя.

Вона засміялася й обняла мене.

— Те саме я можу сказати й про вас, сер.

Ми довго цілувалися і могли, мабуть, цілуватися іще довше, якби не сухі аплодисменти праворуч від нас. Аплодував містер Кенопенскі.

Сейді відсунулася, але тримала мене за зап’ястки.

— Ти дзвонитимеш мені, правда? Тримай мене… як це ти любиш казати? В темі?

— Ага, триматиму. — Я не мав наміру тримати її в темі. Діка також, а тим паче поліцію.

— Бо сам ти не зможеш цього зробити, Джейку. Ти занадто слабенький.

— Я знаю, — відповів я. Думаючи при цім: «Аби ж то це було не так». — Подзвони мені, щоб я знав, що ти добре доїхала.