Слава ЗСУ!

Коли її «Жук» завернув за ріг і зник, містер Кенопенскі гукнув:

— Тримайтеся за цю дівчину всіма своїми силами, Емберсоне. Вона того варта.

— Я знаю.

Я простояв на під’їзній алеї достатньо довго, щоби впевнитися, що міз Віттен повернулася від поштової скриньки благополучно, не впавши десь.

Вона подолала свій шлях.

Я зайшов досередини.

2

Перше, що я зробив, це взяв з комода низку ключів і почав перебирати, дивуючись, чому Сейді жодного разу їх мені не показувала, не пробувала таким чином підштовхнути мою пам’ять… але, звісно, не могла ж вона подумати про все абсолютно. Ключів було рівно дюжина. Я поняття не мав, до чого більшість з них, хоча здогадувався, що «Шлейг»[643] відкриває двері мого дому в… чи не в Сабатусі? Мені гадалося, що я правий, але цілковитої певності все одно не було.

На низці був один маленький ключик. На ньому був штамп ПЗ 775. Так, це ключ від депозитного сейфа, але в якому банку? «Першому західному»? Назва годяща для банку, але наразі неправильна.

Я заплющився, вдивляючись у темряву. Я чекав, майже певний, що розшукуване мною з’явиться… і воно з’явилось. Я побачив чекову книжку в палітурці з фальшивого алігатора. Побачив себе, як я її розкриваю. Це вдалося зробити на диво легко. На верхньому чеку я побачив не тільки надруковане своє ім’я, але й мою останню офіційну адресу в Країні Було.

214 Зах. Нілі-стрит, кв. 1 Даллас, Техас

Я подумав: «Це звідти було вкрадено мою машину».

І ще подумав: «Освальд. Ім’я вбивці Освальд Кріль»[644].

Ні, ні, аж ніяк. Він людина, а не персонаж мультика. Але все одно близько.

— Я йду по тебе, містере Кріль, — промовив я. — Я не перестав, я іще йду.

3

Близько дев’ятої тридцяти коротко продзвонив телефон. Сейді безпечно дісталася додому.

— Тобі нічого не згадалося, ні? Я настирлива, як та муха, сама знаю.

— Нічого. А ти найвіддаленіша в світі особа від будь-якої мухи.

Вона залишиться найвіддаленішою в світі особою також від Освальда Кроля, якщо я на те матиму змогу. Не кажучи вже про його дружину, забув її ім’я, але точно не Мері, і їхньої дочки, котру звуть, я був певен, Ейпріл.

— Ти ж мене надурив, сказавши, що негр керує в Білому Домі, признайся?

Я усміхнувся:

— Зачекай трішки. Сама побачиш.

4 18/11/63 (Понеділок)

Медсестри з ПАМСДАРу, одна літня, опасиста, друга молода й гарненька, прибули точно о 9:00. Вони виконали свою роботу. Коли старша вирішила, що я настогнався, накривився й наздригався вже вдосталь, вона подала мені пакетик з двома пігулками.

— Біль.

— Я не думаю, щоби…

— Приймайте вже, — промовила ця небагатослівна жінка. — Це на дурняк.

Я вкинув пігулки собі до рота, пересунув їх за щоку, проковтнув воду, а потім, вибачившись, пішов до вбиральні. Там я їх виплюнув.

Коли повернувся до кухні, старша медсестра сказала:

— Добрий прогрес. Тільки не перевантажуйте себе.

— Ні, ні.

— Зловили їх?

— Вибачте?

— Мудаків, котрі вас побили?

— А… ще ні.

— Зробили щось зайве, чого не варт було робити?

Я відповів їй найширшою зі своїх посмішок, тією, що, як колись казала Кристі, робить мене схожим на ведучого телевікторини, котрий обкурився креком.