Слава ЗСУ!

Місіс Парсонс нервово зиркала очима то на Вінстона, то на дітей. При кращому освітленні у вітальні він з цікавістю зауважив, що у її зморшках на обличчі й справді був пил.

“Вони стали такими галасливими” – сказала вона – “Вони розчаровані тому що не змогли побачити повішення, ось у чому справа. Я занадто зайнята щоб зводити їх. А Том вчасно не повернувся з роботи.”

“Чому ми не можемо піти і побачити повішення?” – загорлав хлопчисько на всю горляку.

“Хочу побачити повішення! Хочу побачити повішення!” – монотонно підхопила дівчинка, все ще стрибаючи навколо.

Деяких євразійських полонених, винних у військових злочинах, мали повісити у Парку того вечора, згадав Вінстон. Це траплялося приблизно раз на місяць і було дуже популярною виставою. Діти завжди голосно клянчили щоб їх узяли подивитися на це. Він вже пішов від місіс Парсонс та вийшов за двері. Але не ступив і шести кроків по коридору як щось нестримно болюче вдарило його ззаду по шиї. Це було так неначе розпечений до червоножару дріт встромили у нього. Він обернувся як раз вчасно щоб побачити як місіс Парсонс волоче свого сина назад до дверей, доки хлопчина ховає до кишені свою рогачку.

“Гольдштейн!” – прогорлав хлопчина перш ніж двері зачинилися перед ним. Але що найбільше вразило Вінстона так це вигляд безпорадного переляку на сірому обличчі цієї жінки.

Повернувшись назад до квартири він швидко покрокував повз телезахист та знову всівся за стіл, все ще тручи шию. Музика з телезахисту вщухла. Натомість, стригуче тріскучий військовий голос почав вичитувати, з якимось гарніром зі звірячої пристрасті та брутального задоволення, опис озброєння нової Плавучої Фортеці яка щойно стала на якір між Ісландією та Фарерськими островами.

З такими дітьми, подумав він, ця бідолашна жінка певно живе життям сповненим жаху. Ще рік або два і вони будуть спостерігати за нею удень та вночі у пошуках симптомів неортодоксальності. Майже всі діти зараз суцільне жахливе лихо. А що найгірше за все так це те, що завдяки зусиллям таких організацій як наприклад Шпигуни їх систематично перетворюють на некерованих, невгамовних маленьких дикунів, і відтоді це виробляє в них повну відсутність прагнень до повстання проти порядків Партії. Якраз навпаки, вони обожнюють Партію та все що з нею пов’язано. Пісні, марші, прапори, турпоходи, тренування з макетами рушниць, вигукування гасел, культове поклоніння Старшому Брату – це все було для них різновидом якоїсь чудової гри. Усю їх люту дикість було спрямовано назовні, проти ворогів Держави, проти чужинців, зрадників, саботажників, думкозлочинців. І це було майже нормально коли люди старші тридцяти років боялися власних дітей. І на те була вагома причина, не минало і тижня щоб “Часопис” не містив газетної замітки , що описувала як який-небудь підслуховуючий маленький донощик – “дитина-герой” так їх називали зазвичай – підслухав якийсь компрометуючий вислів та доніс на батьків у Поліцію Думок.

Пекучий біль від кулі з рогачки ущух. Нерішуче він узяв ручку, гадаючи чи зможе він ще щось записати до щоденника. Несподівано він знову почав думати про О’Брайєна.

Багато років тому – як давно це було? Напевно сім років тому – йому снилося що він йде крізь чорну як смола кімнату. І хтось хто сидів обабіч сказав йому, доки він проходив повз : “Ми зустрінемося у місці де немає пітьми.” Це було сказано дуже тихо, майже випадково – як заява, а не як наказ. Він йшов без зупинок. Що було найцікавіше у цьому, у його сні, це те що ці слова не справили на нього великого враження. Тільки згодом та поступово вони почали набувати для нього сенсу. І зараз він не міг пригадати чи то до або після цього сну він уперше зустрів О’Брайєна, а також він не міг пригадати коли вперше він визначив цей голос як О’Брайєнів. Але у будь-якому разі визначення відбулося. Це був О’Брайєн той хто промовляв до нього з пітьми.

Вінстон ніколи не був цілком упевнений – навіть після того ранкового спалаху в очах все ще неможливо було визначити ким був О’Брайєн – другом чи ворогом. Зараз це навіть не видавалось аж настільки важливим. Між ними була ланка взаємопорозуміння , а це було набагато важливіше ніж хвороблива любов або сліпа прихильність. “Ми зустрінемося у місці де немає пітьми” – казав він. Вінстон не знав що саме це означало, лише тільки те що це у той чи інший спосіб повинно було справдитися.

Голос з телезахисту змовк. Клич сурми, чистий і прекрасний, розлився у застійне та в’яле повітря. Голос продовжив різко, скриготливо та скрипуче :

“Увага!Приділіть увагу, будь ласка!Блискавка щойно прибула з Малабарського фронту. Наші війська у Південній Індії здобули визначну перемогу. Мене уповноважено заявити що ця подія про яку ми вам зараз повідомляємо значно наблизить війну до її завершення. Ось блискавка-”