Слава ЗСУ!

“Ти іноді думав,” – сказав О’Брайєн – “що моє обличчя – обличчя члена Внутрішньої Партії – виглядає старим та стомленим. Що ти думаєш про своє власне обличчя?”

Він схопив Вінстона за плече та розвернув його так, щоб він дивився собі в обличчя.

“Дивись на той стан у якому ти є!” – сказав він –“Дивись на цю мерзенно брудну масу, що щільно просочує геть усе твоє тіло. Дивись на цей бруд поміж твоїх пальців на ногах. Дивись на цю огидну гнійну виразку на твоїй нозі. А чи ти знаєш, що смердиш гірше за козла? Швидше за все ти на це вже не звертаєш уваги. Дивись на свою крайню худорбу. Чи ти бачиш? Я в змозі повністю охопити своїми великим та вказівним пальцями твій біцепс. Я можу зламати тобі шию наче морквину. Чи ти знаєш, що ти втратив двадцять п’ять кілограмів відтоді як ти потрапив до наших рук? Навіть твоє волосся вилазить цілими жменями. Дивись!” Він смикнув за голову Вінстона і витяг геть цілий пучок волосся. “Відкрий рота. Дев’ять,десять, одинадцять зубів лишилося. А скільки ти мав коли потрапив до нас? А ті декілька що лишилися з легкістю випадають з твоєї голови. Дивись-но сюди!”

Він схопив один з тих передніх зубів, що лишилися у Вінстона поміж своїх могутніх великого та вказівного пальців. Різкий біль вистрелив крізь щелепу Вінстона. О’Брайєн вирвав цей зуб геть разом з корінням. Він жбурнув його геть крізь усю камеру.

“Ти геть увесь гниєш та розкладаєшся,” – сказав він – “ти розпадаєшся на шматки. Що ти таке? Лантух гною. А тепер обернися і поглянь у це дзеркало ще раз. Чи ти бачиш те дещо, що дивиться тобі в обличчя? Це і є Остання Людина. Якщо ти людина, то це є людство. А зараз вдягни свій одяг знову.”

Вінстон почав вдягати себе повільними, закляклими рухами. Дотепер він здавалося не зауважував наскільки худим та немічним він був. Лише одна думка тріпотіла у його розумі: що він перебуває у цьому місці набагато довше ніж він міг собі уявити. Потім зненацька, як тільки він пов’язав те жалюгідне дрантя навколо себе, відчуття жалю до свого тіла-руїни  вщент охопило його. Перш ніж він зрозумів що він робить, він звалився на маленьку табуретку поруч із ліжком і вибухнув плачем. Він усвідомлював свою потворність, свою непривабливість, торба кісток у бруднющому спідньому сиділа ридаючи у різкому білому світлі : але він не міг спинити себе. О’Брайєн поклав руку йому на плече, майже лагідно.

“Це не триватиме вічно,” – сказав він – “Ти в змозі врятуватися втечею від цього будь-якої миті коли ти забажаєш. Усе залежить виключно від тебе.”

“Ви зробили це!” – схлипуючи проревів Вінстон – “Ви звели мене до цього стану.”

“Ні, Вінстоне, ти сам себе звів до цього. Це те на що ти щиро погодився коли ти спрямував себе супроти Партії. Це усе містилося у тій першій дії. Нічого ж не трапилося чого б ти не передбачав.”

Він спинився,а потім продовжив:

“Ми били тебе, Вінстоне. Ми ламали тебе. Ти ж бачив на що схоже твоє тіло. Твій розум у такому самому стані. Я не думаю, що в тобі могло лишитися ще хоч трохи почуття власної гідності. Тебе били, шмагали, чинили над тобою наругу, ти волав від болю, ти катався по підлозі у своїх власних крові та блювоті. Ти скиглив про пощаду, ти зрадив усіх і усе. Чи ти в змозі знайти і пригадати хоч одну якусь деградацію яка б не трапилася з тобою?”

Вінстон припинив ридати, проте сльози все ще сочилися крізь його очі. Він поглянув на О’Брайєна.

“Я не зрадив Джулію,” – відповів він.

О’Брайєн задумливо поглянув донизу на нього. “Ні,” – сказав він – “ні, це цілковита правда. Ти не зрадив Джулію.”

Те особливе й особисте благоговіння перед О’Брайєном, яке здавалося ніщо не здатне знищити, вкрай сповнило серце Вінстона знову. Як інтелігентно, подумав він, як же ж інтелігентно! О’Брайєн ніколи не помилявся у розумінні того, що сказати йому. Будь-хто інший на цій планеті міг відповісти відразу ж, що він ЗРАДИВ Джулію. Адже хіба було хоч щось, чого вони не видлубали з нього під тортурами? Він розповів їм геть усе що він знав про неї, її звички, її характер, її минуле життя; він зізнавався у найбільш дрібних та тривіальних подробицях у всьому що відбувалося під час їх зустрічей, в усьому що він казав їй і вона йому, про їх їжу з чорного ринку, про їх перелюбство, про їх туманні плани супроти Партії – про геть усе. А проте , у тому сенсі у якому він сприймав цей світ, він не зрадив її. Він не припиняв кохати її; його почуття до неї лишалися тими самими. О’Брайєн бачив що він мав на увазі без жодної потреби у поясненні.

“Скажи мені,” – сказав він – “Як скоро вони мене пристрелять?”

“Може минути дуже багато часу,” – відповів О’Брайєн – “Адже ти це дуже складний випадок. Але не втрачай надію. Усі виліковуються раніше чи пізніше. А наприкінці ми пристрелимо тебе.”