Слава ЗСУ!

Цей телезахист змовк на хвилину. Вінстон знову підняв свою голову. Це Зведення! Але ні, вони лише змінювали музику. Він мав ту мапу Африки попід своїми повіками. Цей рух армій був діаграмою: чорна стріла шалено рветься вертикально у південному напрямку, а біла стріла горизонтально у східному напрямку, перетинаючи хвіст першої. Так наче задля підтвердження і розради він підвів очі та поглянув на те холоднокровно незворушне обличчя на тому портреті. Чи було це мислимо щоб ця друга стріла навіть й не існувала?

Його інтерес захирлявів знову. Він випив ще один великий ковток джину, узяв білого коня і зробив пробний хід. Шах. Але це був вочевидь не той правильний хід, тому що ...

Незваний, спогад виринув у його розумі. Він бачив освітлену свічками кімнату з величезним, вкритим білим стьобаним покривалом, ліжком, і себе, хлопчика дев’яти чи десяти років, що сидів на підлозі і трусив коробочку з гральними кубиками та сміявся схвильовано. Його мати сиділа навпроти нього і також сміялася.

Це повинно було бути приблизно за місяць до її зникнення. Це була мить примирення, коли той болюче буравлячий голод у його шлунку був забутий і його рання прихильність до неї тимчасово воскресла. Він пам’ятав той день дуже добре, шалено гамселячий і вщент заливаючий дощем день коли ця вода бурхливо струменіла по віконному склу і те світло у приміщенні було занадто тьмяним аби читати у ньому. Ця нудьга двох дітей у пітьмі вузької,зведеної судомою спальні стала нестерпною. Вінстон скиглив і вередував, чинив даремні вимоги їжі, роздратовано блукав по кімнаті скидаючи усе з місця і дубасячи по стінних панелях допоки сусіди не почали грюкати у стіну, у той час як молодше дитя час від часу гучно ридало. Зрештою його матір сказала : “А тепер поводься добре, і я куплю тобі іграшку. Чудову іграшку – ти обов’язково полюбиш її” – а потім вона пішла під цей дощ, до маленької крамнички де продавали різноманітні товари і яка все ще час від часу відкривалася поблизу, і повернулася з картонною коробкою, що вміщувала набір для гри у Змійки та Сходинки. Він все ще міг згадати цей запах того вогкого картону. Це був жалюгідний набір. Ця дошка була потріскана, а ці крихітні дерев’яні гральні кубики були настільки погано вирізьблені, що вони заледве могли влежати на своєму боці. Вінстон дивився на цю річ похмуро надувшись та без жодного інтересу. Але потім його мати запалила згарок свічі і вони повсідалися на підлогу аби пограти. Невдовзі він став дико схвильованим та вибухав сміхом кожного разу як ці блішки сприятливо видиралися по Сходинках, а потім знову сповзали по Змійках, майже до початкової точки. Вони зіграли вісім ігор, кожен переміг у чотирьох. Його крихітна сестра, занадто мала аби зрозуміти про що власне ця гра, сиділа підперта валиком для подушки і сміялася тому що усі інші також сміялися. Цілісінький полудень усі вони були щасливі разом, так само як і у його ранньому дитинстві.

Він вичавив цей образ геть зі свого розуму. Це був фальшивий спогад. Час від часу його турбували фальшиві спогади. Вони не мали жодного значення допоки ти знав чим вони були насправді. Деякі речі відбулися, інші не відбулися. Він повернувся до шахівниці і знову узяв білого коня. Майже тієї самої миті він опустив його на дошку із гуркотом. Він розпочав цей рух так наче в нього увігнали шпильку.

Пронизливо верескливий клич сурми пронизав повітря. Це було саме те Зведення! Перемога! Це завжди означало перемогу коли клич сурми передував новинам. Певного роду електричний бур пройшовся геть скрізь по всьому цьому кафе. Навіть офіціанти здригнулися і нашорошили свої вуха.

Цей клич сурми вивільнив величезного об’єму гамір. Збуджений голос вже ґелґотав з телезахисту, але навіть коли він тільки почав він майже потопав у ревінні схвалення з вулиць. Ці новини розтікалися по вулицях наче магія. Він міг почути якраз достатньо того про що видавалося з цього телезахисту аби усвідомити, що усе це відбулося саме так як він і передбачав; численна морська армада таємно зібралася і завдала раптового удару по ворожому тилу, та біла стріла розриваючи перетинала хвіст чорної. Уривки звитяжно-тріумфуючих фраз протискували себе крізь цей оглушливий гуркіт : “Великий стратегічний маневр – досконале узгодження дій – суцільна поразка – півмільйона полонених – цілковита деморалізація – контроль над геть усією Африкою – значно наблизило цю війну до її завершення – перемога – найвеличніша перемога в історії людства – перемога, перемога, перемога!”

Попід столом ноги Вінстона зробили судомні рухи. Він не звівся зі свого місця, але подумки він біг, дуже швидко біг, він був з тою юрбою на вулиці, схвалюючи аж до власної глухоти. Він знову підвів очі і поглянув на той портрет Старшого Брату. Це Колос, що міцно стояв розставивши ноги на цьому Світі! Це Скеля об яку всі ці орди з Азії намарно розбивають себе! Він подумав яким чином ще десять хвилин тому – так,лише десять хвилин тому – там все ще була двозначність у його серці коли він гадав чи ці новини з фронту можуть бути про перемогу чи поразку. Ах, це було значно більше ніж ця суцільна загибель Євразійської армії! Багато змінилося у ньому з того першого дня у Міністерстві Любові, але ця остаточна, незамінна, зцілююча зміна так ніколи і не відбувалася аж до цієї миті.