Слава ЗСУ!

Ця стежинка розширювалася, і за хвилину він вже був на пішохідній доріжці про яку вона йому казала,що була лише коров’ячою топтанкою яка занурювалася поміж кущами. У нього не було годинника, але ще не було п’ятнадцятої години. Проліски так щільно стелилися попід ногами, що було неможливо не наступити на них. Він схилився на коліно та почав збирати їх вибірково щоб хоч якось згаяти трохи часу, але також через тьмяну ідею що він міг би запропонувати букет квітів тій дівчині коли вони зустрінуться. Він вже зібрав досить великий букет,що видавав тьмяний хворобливий аромат, коли заціпенів від звуку поза своєю спиною, це був безпомилково тріскіт ноги що наступила на сухе гілля. Він продовжив збирати проліски. Це була найкраща річ яку можна було зробити на той час. Це могла бути й та дівчина, або зрештою може за ним таки й прослідкували. Озирнутися навколо було все одно що визнати власну провину. Він збирав ще і ще. Долоня м’яко лягла на його плече.

Він підвів очі. Це була та дівчина. Вона струснула своєю головою, вочевидь як попередження що він має зберігати тишу, потім розсунула кущі і швиденько попрямувала по вузькій стежинці у ліс. Безумовно вона була на цьому шляху й раніше, для неї така крутійська, тишком-нишком поведінка була наче звичкою. Вінстон пішов за нею, все ще стискаючи букет квітів. Його найпершим відчуттям було полегшення, але коли він спостерігав як міцне струнке тіло рухається поперед ним, з яскраво червоним паском що достатньо щільно облягав та підкреслював її круті стегна, відчуття його власної неповноцінності жорстко тяжіло над ним. Навіть зараз здавалося досить ймовірним що коли вона обернеться та погляне на нього ,то зрештою зможе лише самим поглядом відштовхнути його. Ця солодкість повітря і ця кричуща зелень листя бентежили та лякали його. Вже від самого початку прогулянки від станції травневе сонячне світло змушувало його почувати себе брудним,блідим та хирлявим, кімнатною істотою, вщент прокопченою Лондонською пилюкою аж до найменшої пори на його шкірі. Йому спало на думку,що вона можливо ще ніколи не бачила його під яскравим,суцільно вуличним денним світлом. Вони прийшли до полеглого дерева про яке вона розповідала. Дівчина перестрибнула через нього та розсунула кущі між якими здавалося не було жодного проходу. Коли Вінстон пішов за нею, то зрозумів що вони знаходяться на природній галявині, на крихітному трав’яному кургані оточеному високими молодими деревцями,що щільно та цілковито огортали його.

“Ми на місці,” – сказала вона.

Він пильно вдивлявся в її обличчя з відстані кількох кроків. Проте він ніяк не зважувався підійти ближче до неї.

“Я не бажала нічого казати доки ми були на стежині,” – продовжувала вона – “це на випадок якщо б там були приховані мікри. Я не вважаю що вони тут є, але там могли б бути. Завжди існує ймовірність,що один з тих свиней розпізнає твій голос. Тут ми у безпеці.”

Він все ще не мав хоробрості, щоб наблизитися до неї. “Ми у безпеці тут?” – тупо повторив він.

“Так. Поглянь на дерева.” Це були невеличкі ясені, які колись попідрізали внаслідок чого вони розпушилися лісом жердин, кожна з яких була не товстіша від звичайного людського зап’ястку. “Там немає нічого достатньо великого,щоб сховати у ньому мікр. Окрім того, я вже була тут раніше.”

Вони лише розмовляли. Тепер він підійшов ближче до неї. Вона стояла навпроти нього дуже струнко, з посмішкою на її обличчі що виглядала трохи іронічною, неначе вона гадала чому він такий повільний щодо дії. Проліски водоспадом линули до землі. Вони здавалося впали за власною волею. Він узяв її долоню.

“Чи повіриш ти,” – сказав він – “що до цієї миті я навіть не знав якого кольору твої очі?” Вони були карі, як він зауважив, швидше світло імлисто карі, з темними віями. “Зараз коли ти чітко бачиш на що я справді схожий, чи можеш ти стерпіти це і все ще дивитися на мене?”

“Так, легко.”

“Мені тридцять дев’ять років. Я маю дружину і не можу від неї позбутися. Я маю варикозні вени. Я маю п’ять зубних протезів.”

“Мене це не хвилює.” – відповіла дівчина.

Наступної миті, важко сказати за чиєї ініціативи, вона вже була у його обіймах. Спочатку він не мав жодних відчуттів окрім щирої недовіри. Сповнене молодої жаги тіло туго обпліталося навколо його власного, пасма темного волосся розливалися по його обличчю, і так! як це не дивно вона обернулася обличчям до нього і він поцілував її пухкі червоні вуста. Вона огорнула свої руки навколо його шиї, вона кликала його рідненьким, золотцем, коханим. Він вклав її додолу прямісінько на землю, вона цілковито підкорялася, він міг зробити з нею усе що йому б тільки забажалося. Але насправді він не мав жодних фізичних відчуттів, окрім лише доторку. Усе що його сповнювало це недовіра та гордість. Він був радий що це нарешті трапилося, але він не відчував жодної плотської жаги. Було ще занадто зарано, її молодість та чарівність лякали його, він занадто довго звикав жити без жінки – він сам не знав з якої причини. Дівчина трохи підвелася та струсила проліски зі свого волосся. Вона сиділа навпроти нього, огортаючи своїми руками його талію.