Слава ЗСУ!

“Ти мене чуєш?”

“Так.”

“Ти зможеш вибратися у неділю вдень?”

“Так.”

“Тоді слухай дуже уважно. Ти маєш добре запам’ятати це. Іди до вокзалу Паддінгтон…”

З певного роду військовою точністю що дуже здивувала його, вона окреслила йому маршрут який потрібно було пройти. Півгодини залізницею; повернути ліворуч на тій станції; два кілометра по тій дорозі; ворота з відбитими стирчаками нагорі; стежинка у полі; поросла травою стежка; прохід поміж кущами; пожухле дерево з мохом на ньому. Це було так наче вона тримала мапу у своїй голові. “Ти зможеш запам’ятати усе це?” – зрештою пробубоніла вона.

“Так.”

“Ти повертаєш ліворуч,потім праворуч,а потім ще раз ліворуч. І ворота не мають стирчаків.”

“Так. О котрій?”

“Близько п’ятнадцятої години. Ти маєш зачекати. Я повинна дістатися туди іншим шляхом. Ти точно певен,що усе запам’ятав?”

“Так.”

“Тоді йди геть від мене, так швидко як тільки можеш.”

Їй не було потреби казати йому це. Але якусь мить вони не могли вивільнитися з натовпу. Вантажівки все ще проїжджали повз, люд все ще жадібно та безцільно витріщався. На самому початку пролунало кілька фукань та освистів, але вони походили лише від членів Партії що були у натовпі, і досить швидко вщухли. Домінуючою емоцією була звичайна цікавість. Іноземці, неважливо чи з Євразії чи з Східазії, були певного роду дивними тваринами. Без перебільшень жоднісінька людина ніколи не бачила їх окрім як у подобі в’язнів, і навіть як в’язнів їх ніхто і ніколи не бачив довше ніж короткочасний погляд. Ніхто навіть не знав,що чекає на них, окрім про декількох яких обов’язково повісять як військових злочинців : усі решта просто зникнуть, швидше за все у таборах примусової праці. Овальні монголоїдні обличчя поступилися обличчям більш європейського типу – брудним, порослим бородою, змученим та виснаженим. Миршаві, брудні, порослі щетиною та отавровані кістлявими вилицями очі дивилися у Вінстонові, іноді з дивною глибиною, і знову відразу ж зникали. Конвой добігав кінця. В останній вантажівці він міг побачити старезного чоловіка, його обличчя було наче купа сивого волосся, що струнко стояв схрестивши зап’ястки за спиною, так неначе він звик що вони постійно були зв’язані таким чином. Був вже майже час,щоб Вінстон і дівчина розділилися. Але останньої миті, поки натовп все ще тіснив їх, її долоня ковзнула до його долоні та обдарувала швидким, тікаючим потиском.

Це певно тривало не більш ніж десять секунд, а проте це здавалося вічністю допоки їх долоні було переплетено разом. Він виявив що у неї довгі пальчики, гострі нігтики, працьовиті долоні з цілою веренвою мозолів, гладенька шкіра трохи вище зап’ястку. Лише за допомогою цих відчуттів він міг дізнатися які вони на вигляд. Тієї ж миті йому спало на думку,що він зовсім не знаю якого кольору очі у цієї дівчини. Вони швидше за все карі, але люди з темним волоссям іноді мають блакитні очі. Повернути свою голову та поглянути на неї могло бути немислимою дурістю. З долонями сплетеними у замок, невидимі за щільним пресом людських тіл, вони невідривно витріщалися попереду себе, і замість очей тієї дівчини, очі старезного в’язня зі скорботною пильністю дивилися у Вінстонові з-під купи сивого волосся.

Глава 2

Вінстон торував свій шлях по стежині крізь строкаті світлотіні, крокуючи крізь золоті озера,усюди де б не з’являлася найменша щілинка між гіллям. Земля під деревами зліва від нього стелилася пролісками наче імлою. Повітря здавалося пестить цілунками його шкіру. Це було друге травня. Звідкись з глибини, з самого серця лісу долинало співоче воркування голубів.

Він прийшов трохи зарано. Не виникло жодних ускладнень під час цієї подорожі, і ця дівчина була настільки вочевидь досвідченішою за нього у даних питаннях,що йому було менш лячно ніж могло бути зазвичай. Очевидно їй можна було довірити пошук безпечного місця. Загалом ти не міг уявити собі,що у передмісті більш безпечно,ніж власне у Лондоні. Звісно, там не було телезахистів, але завжди існувала загроза прихованих мікрофонів які можуть вловити твій голос та розпізнати його; окрім того, було нелегко здійснити подорож самому не привертаючи уваги до себе. На відстані меншій за 100 кілометрів не було потреби таскати свій паспорт за пазухою, але іноді поблизу залізничних станцій тинялися патрульні, які перевіряли папери у будь-якого члена Партії якого знайдуть там та задавали йому незручних питань. Хай там як, але жодного патруля не з’явилося, і під час прогулянки від станції він обережно та завбачливо переконався у цьому позираючи назад і дивлячись чи не слідкують за ним. Потяг був вщент переповнений пролами, які були у святковому настрої через гарну майже літню погоду. Пасажирський вагон з дерев’яними сідалами у якому він подорожував було вкрай заюрмлено лише однією велетенською родиною, починаючи від беззубої прабабці і закінчуючи грудним немовлям, що їхала щоб провести цей день разом із дядькуватою ріднею у передмісті, і ,як вони відверто пояснили Вінстону, трохи розжитися маслом з чорного ринку.