Слава ЗСУ!

Він не поглянув на неї. Він розвантажив тацю і відразу ж почав їсти. Було вкрай важливо поговорити саме зараз,коли вони на одинці і до того як хтось інший прийде, але зараз жахливий страх оволодів ним. Вже тиждень минув з того часу як вона вперше наблизилася до нього. Вона могла і передумати, вона повинна була передумати! Це неможливо,що б ця афера могла скінчитися вдало; речі такого штибу не трапляються у справжньому житті. Він міг взагалі ухилитися від розмови якщо б цієї миті він не побачив Амплефорта, поета з волохатими вухами, мляво та кульгаво блукаючого по приміщенню з тацею,що шукав місце де б всістися. На своєму туманному шляху Амплефорта неначе тягнуло якимось магнітом до Вінстона, і він обов’язково б всівся за його столик якщо б тільки побачив його. На дію лишилося не більше хвилини. Обоє і Вінстон і ця дівчина були міцно та непохитно загрузлі у поїдання своєї їжі. Та речовина яку вони їли була ріденьким борщем,насправді ж швидше супом з квасолею. Вінстон розпочав розмову з глухого бубоніння. Ніхто з них навіть не підвів очей; вони грузно спрямовували повні ложки цієї водянистої речовини до своїх ротів і між цими повними ложками обмінювалися лише декількома найбільш необхідними словами глухими безвиразними голосами.

“О котрій ти йдеш з роботи?”

“О вісімнадцятій тридцять.”

“Де ми можемо зустрітися?”

“Площа Перемоги, неподалік того пам’ятнику.”

“Там же повно телезахистів.”

“Не має значення,якщо там буде достатньо людно.”

“Якийсь сигнал?”

“Ні. Не підходь до мене доки не побачиш юрми людей навколо мене. І не дивись на мене. Просто тримайся десь поблизу від мене.”

“О котрій годині?”

“О дев’ятнадцятій годині.”

“Добре.”

Амплефорт так і не побачив Вінстона та всівся за інший столик. Вони більше не розмовляли і, наскільки це було можливо для двох людей що сидять навпроти за одним і тим самим столиком,вони не дивилися один на одного. Дівчина швидко закінчила ланч та пішла,у той час як Вінстон лишився щоб викурити сигарету.

Вінстон прийшов до Площі Перемоги раніше зазначеного часу. Він блукав навколо підмурків величезної рифленої колони, на верхівці якої статуя Старшого Брата пильно вдивлялася у південному напрямі прямо у небеса де він вщент переміг Євразійські аероплани ( лише кілька років тому це були Східазійські аероплани) у Битві за Злітно-посадкову Смугу Один. На вулиці попереду цього пам’ятнику була статуя чоловіка верхи на коні, що певно зображувала Олівера Кромвеля. Вже пройшло п’ять хвилин від зазначеного часу,а дівчина все ще не з’являлася. Знову жахливий страх міцно огорнув Вінстона. Вона не прийде, вона передумала! Він повільно поплентався до північного боку цієї площі і отримав певного роду тьмяне задоволення від впізнавання церкви Св. Мартина , чиї дзвони, коли вони були дзвонами, видзвонювали “Ти винен мені три фартинга”. Згодом він побачив цю дівчину яка стояла біля підмурку пам’ятника та читала або вдавала що читає плакат який був спірально закручений на колоні. Було небезпечно підходити ближче до неї допоки навколо не зібралося трохи більше людей. Там геть по всіх усюдах були телезахисти на фронтонах. Але цієї миті пролунав кричущий гуркіт та дзижчачий гул важкого автотранспорту десь з лівого боку. Зненацька здавалося геть усі побігли крізь площу. Та дівчина спритно, прудко та швиденько немов різкий порив вітру оббігла навколо левів біля підмурку пам’ятника та приєдналася до вируючої юрби. Вінстон попрямував за нею. Доки він біг, він зрозумів по деяких гучних викриках,що це проходить конвой з Євразійськими полоненими.

Щільна юрма людей вже заблокувала південний бік цієї площі. Вінстон, який зазвичай був одним з тих людей що тримаються якнайдалі від такого роду скандального галасування, штовхаючись, торцюючись, зіщулюючись та протискаючись торував свій шлях прямісінько до серця цієї юрби. Невдовзі він був на відстані простягнутої руки від цієї дівчини, але шлях попереду був заблокований неймовірно величезним пролом та майже такою ж неймовірно величезною жінкою,вочевидь його дружиною, які вдвох здавалося утворили непроникну стіну із плоті. Вінстон ставши боком скукожився та вигнувся мов змія і з шаленою люттю протиснув своє плече поміж них. На мить він відчув ніби його нутрощі жорстко перетерли на кашу між цими двома м’язистими боками,а потім він нарешті прорвався крізь них, трохи спітнілий. Він був поруч з тією дівчиною. Вони стояли пліч-о-пліч, обоє невідривно витріщалися попереду себе.

Довга веренва з вантажівок, з дубопикими вартовими озброєними автоматами що стояли точнісінько на кожному кутку, повільно проїжджала вниз по вулиці. У вантажівках маленькі жовті людці у пошарпаних зеленкуватих уніформах сиділи навпочіпки, щільно юрмлячись один до одного. Їх сумні, монголоїдні обличчя визирали з боків вантажівок з цілковитою байдужістю. Зрідка коли вантажівка підстрибувала на ходу було чутно брязкіт металу: усіх в’язнів було заковано у кайдани на ногах. Одна за одною вщент сповнені цими сумними обличчями вантажівки проїжджали повз. Вінстон знав, що вони там,але бачив їх лише періодично. Плече тієї дівчини і її рука до ліктя щільно притискалася до нього. Її щока була майже впритул до його, достатньо близько щоб відчути її тепло. Вона відразу ж узяла ініціативу у свої руки, так само як вона це зробила у буфеті. Вона почала розмовляти таким же безвиразним голосом як і раніше, ледве рухаючи губами, тоненьким шепотом що майже відразу ж потопав у людському галасі та гуркоті вантажівок.