Слава ЗСУ!

Безумовно цю несподівану зустріч яка трапилася цього ранку не можна було повторювати. Якщо б вона працювала у Відділі Записів це могло бути відносно просто,але він мав лише тьмяне уявлення де саме у будівлі знаходиться Відділ Фікцій і він не мав жодного офіційного приводу або відмовки щоб піти туди. Якщо б він знав де вона живе та о котрій йде з роботи, то він би міг якось примудритися зустріти її по дорозі до її дому; але намагатися простежити за нею до її дому було небезпечно, тому що це означало тинятися без діла біля цього Міністерства, що обов’язково буде помічено. Надсилання листа поштою – це він навіть теоретично не припускав. Оскільки усталеною практикою,про яку навіть ніхто й не вдавав що вона була таємницею, було розкривання усіх листів при пересилці. Насправді ж,лише декілька людей могли написати листа. Для повідомлень які зрідка все ж потрібно було відіслати існували печатні поштові картки з довгим переліком фраз і ти просто викреслював не потрібні. У будь-якому разі він не знав ні ім’я цієї дівчини, ні її домашньої адреси. Нарешті він вирішив , що найбезпечнішим місцем для цього є буфет. Якщо б він міг всістися поруч із нею за одним столиком, десь у центрі приміщення, не занадто близько до телезахисту, і з достатнім рівнем дзижчання від розмов навколо – якщо ці умови будуть дійсними на,скажімо, тридцять секунд, то з’явиться можливість обмінятися принаймні кількома словами.

Цілий тиждень після цього його життя було неначе суцільний тривожний сон. Наступного дня вона не з’являлася у буфеті допоки йому не довелося піти, оскільки свисток вже пролунав. Ймовірно її було переведено на іншу пізнішу робочу зміну. Вони розминулися навіть не поглянувши один на одного. За день після цього вона була у буфеті у звичайний час, але з трьома іншими дівчатами і прямісінько під телезахистом. Потім протягом трьох жахливих днів вона не з’являлася взагалі. Усе його тіло та розум здавалося були сповнені нестерпно чутливої болючої зажури, певного роду пронизливості, з якою кожен здійснений рух, кожен звук, кожен контакт, кожне слово які він мав сказати або вислухати перетворювалися на агонію. Навіть уві сні він не міг цілковито втекти від її образу. Він навіть не торкався свого щоденника протягом цих днів. Якщо і була хоч якась розрада, то вона була у його роботі, у якій він міг хоч іноді забутися протягом принаймні десяти хвилин. Він не мав абсолютно жодного уявлення про те, що ж трапилося з нею. І не було жодної можливості за якою він би міг отримати довідку щодо неї. Її можливо вже випаровано, можливо вона вчинила самогубство, можливо її вже перевели до іншого кінця Океанії : найгірше і найімовірніше з усього цього, вона могла просто передумати і вирішити уникати його.

Наступного дня вона з’явилася знову. Її рука вже не була на перев’язі і вона мала лише наліпку з лейкопластиру на своєму зап’ястку. Розрада від того, що він її побачив була настільки великою,що він не зміг втриматися від витріщання прямісінько на неї протягом декількох секунд. Наступного ж дня він був дуже близький до успішної розмови з нею. Коли він прийшов до буфету вона сиділа за столиком,що був на добрячій відстані від стіни, і вона була достатньо усамітнена. Було дуже рано і це місце було майже порожнім. Невеличка черга закінчувалася перед Вінстоном і він був вже майже перед прилавком, потім виникла затримка майже на дві хвилини доки хтось попереду скаржився що не отримав своєї таблетки сахарину. Але ця дівчина була все ще на самоті коли Вінстон безпечно узяв свою тацю та почав торувати шлях до її столика. Він йшов наче ненавмисно прямо до неї, його очі шукали якесь місце за столиком поза нею. Вона була приблизно у трьох метрах від нього. Ще дві секунди і він міг би зробити це. Потім голос з-за спини озвався до нього : “Сміт!” Він вдав що не чує. “Сміт!” – повторив голос більш гучно. Це було марно. Він обернувся. Білявий, з дурникуватим обличчям молодий чоловік на ім’я Вільшер, якого він заледве знав, запрошував його посміхаючись до вільного місця за своїм столиком. Відмовлятися було небезпечно. Після того як його було упізнано, він не міг піти і сісти за столик поруч із незнайомою дівчиною. Це занадто привертало увагу. Він сів з привітною посмішкою. Дурникувате біляве обличчя сяяло радісною посмішкою до нього. Вінстон мав яскраву галюцинацію як він щосили лупить киркою прямо у центр цього обличчя. Столик тієї дівчини заповнився декілька хвилин потому.

Але вона повинна була помітити що він прямував до неї і можливо вона зрозуміла натяк. Наступного дня він попіклувався щоби прийти раніше. Цілком достатньо раніше, вона сиділа за тим же столиком майже у тому самому місці і знову сама. Людина,що знаходилася відразу ж перед ним у черзі, це був маленький, з поспішними смикаючимися рухами, тарганоподібний мужчинка з пласким обличчям і крихітними,підозріливими оченятами. Як тільки Вінстон обернувся від прилавку зі своєю тацею у руках, він побачив що цей маленький мужчинка торує шлях прямісінько до столику тієї дівчини. Його надії знову захлинулися. Там було вільне місце за столиком трохи подалі,але щось у зовнішньому вигляді цього маленького мужчинки підказувало що він достатньо турботливо, заради власного комфорту, обере саме найменш залюднений столик. З крижаним серцем Вінстон пішов слідом. Усе було намарно доки йому не вдалося б залишитися з цією дівчиною на одинці. Цієї ж миті роздався оглушливо роздрузканий гуркіт. Цей маленький мужчинка вщент розпластався по підлозі, його таця відлетіла геть, два потоки борщу та кави струменіли по всій підлозі. Він звівся на ноги злобно зиркнувши на Вінстона, якого він вочевидь підозрював у підніжці. Але нічого страшного. За п’ять секунд потому, із серцем що гуркотіло немов справжнісінький грім, Вінстон сидів за столиком з тією дівчиною.