Слава ЗСУ!

Трапилося так,що вони вже ніколи не поверталися до тієї галявини у лісі. Протягом решти травня трапився лише один принагідний випадок коли їм перепало вдало зайнятися коханням. Це відбулося у іншій схованці добре відомій Джулії, у дзвіничці зруйнованої церкви на майже спустошеній ділянці країни де було скинуто атомну бомбу майже тридцять років тому. Це була гарна схованка коли вже ти дістався туди, але сам шлях до неї був дуже небезпечний. У решті випадків вони могли зустрічатися тільки на вулицях, кожного вечора у іншому місці та ніколи більше ніж на півгодини. На вулиці зазвичай можна було розмовляти,опісля певного роду вистави. Доки вони тинялися по заюрмленим тротуарам , тримаючись на достатній відстані та навіть й не дивлячись одне на одного, вони вели кумедні, уривчасті розмови які тріпотіючи то з’являлися то зникали немов промені маяку, зненацька зіщулюючись до цілковитою тиші внаслідок наближення Партійної уніформи або близькості телезахисту, потім за кілька хвилин розпочиналися знову з середини речення, потім різко уривали розмову відразу ж як вони підходили до того місця де домовилися розійтися,а потім продовжували майже без вступу наступного ж дня. Джулія справляла враження доволі звичної до такого роду розмови, яку вона називала “заборгована розмова”. Вона також володіла дивовижно вражаючою здібністю розмовляти не ворушачи губами. Лише раз впродовж цього місяця їх щовечірніх зустрічей їм вдалося обмінятися поцілунками. Вони шли мовчки вниз по одному з бічних провулочків (Джулія ніколи не розмовляла коли вони полишали головні вулиці) коли пролунав приголомшуючий, громовий гуркіт ,здригнулася земля та небеса почорніли,і Вінстон несподівано зрозумів що впав додолу і лежить на боці побитий та нажаханий. Ракетна бомба певно впала десь поблизу від них. Зненацька він звернув увагу на обличчя Джулії, що було у декількох сантиметрах від його власного, мертвенно бліде, біле наче крейда. Навіть її губи були білими. Вона мертва! Він огорнув та притис її до себе і зрозумів що він цілує живе та тепле обличчя. Але якась порошкоподібна речовина потрапила на його губи. Обличчя їх обох були щільно вкриті штукатуркою.

Були такі вечори коли вони призначали свої рандеву,а потім проходили повз один одного без найменшого натяку на упізнавання, тому що патруль щойно виринув з-за рогу або гелікоптер кружляв над головою. Навіть якщо це й було менш небезпечно, усе одно було достатньо важко знайти час для зустрічі. Вінстонів робочий тиждень складав шістдесят годин, а Джулії навіть іще більше, і їх вільні дні постійно змінювалися залежно від робочого навантаження і не часто збігалися. Джулія, у будь-якому разі, дуже рідко мала цілком вільний вечір. Вона проводила вражаючу кількість часу за провадженням лекцій та демонстрацій, розповсюджуючи літературу від Молодшої Ліги Анти-Секс, готуючи прапори для Тижня Ненависті, збираючи пожертви для компаній з порятунку, та за іншою схожою діяльністю. Це варте того, казала вона, це було маскуванням. Якщо ти ретельно дотримувався другорядних правил, то ти міг порушувати головні. Вона навіть змусила Вінстона пообіцяти,що наступного ж вечора він долучить себе до часткової зайнятості на роботі по збору військового спорядження, що добровільно виконувалася найфанатичними членами Партії. Отже, один вечір кожного тижня, Вінстон проводив чотири години у вщент паралізуючій нудьзі, збираючи докупи маленькі шматочки металу які швидше за все були частинами бомбових детонаторів, у тьмяно освітленому,суцільно сповненому протягами цеху де калатання молотків жахливо нудозно змішувалося із музикою з телезахисту.

Коли вони зустрілися у церковній дзвіничці прогалини у їх уривчастих розмовах було заповнено. Це був яскраво сяючий день. Повітря у цій маленькій квадратній кімнатці поруч із дзвонами було спекотне,важке та задушливе, і непереборно смерділо голубиним лайном. Вони сиділи розмовляючи годинами на брудній, запиленій, рясно вкритій якимось хмизом та листям підлозі, хтось із них час від часу підводився і зазирав у вузьке віконечко,щоб переконатися у тому що ніхто сюди не йде.

Джулії було двадцять шість років. Вона жила у гуртожитку разом із тридцятьма іншими дівчатами (“Усюди і завжди тхне жінками! Як же я ненавиджу жінок!” – вставляла вона мимохідь), і вона працювала, як він здогадався раніше, за однією з романо-пишучіх машин у Відділі Фікцій. Їй подобалася її робота, яка складалася головним чином з керування та обслуговування потужного,але дуже підступного електричного мотору. Вона не була “розумною” , але вона мала талант до ручної праці і серед машин почувалася як вдома. Вона могла описати цілком увесь процес накладання романів, починаючи з генеральної вказівки виданої Комітетом Планування до кінцевої обробки у Підрозділі Перезапису. Але вона не була зацікавлена у цій готовій продукції. Вона “не мала аж такого бажання до читання”, як вона казала. Книжки були лише споживчим товаром який потрібно було виробляти, таким як варення чи шнурівка для черевиків.