Слава ЗСУ!

У кімнатці над крамничкою Містера Чаррингтона, коли вони могли дістатися туди, Джулія і Вінстон лежали пліч-о-пліч на незастеленому ліжку біля відкритого вікна, голі у пошуках прохолоди. Той пацюк так ніколи більше й не повернувся, але жучки плодилися зі страшенною швидкістю на цій спеці. Але це не здавалося важливим. Брудна чи чиста – ця кімната була вирієм. Як тільки вони прийшли то обробили геть усе в кімнаті перцем придбаним на чорному ринку, зірвали з себе одяг та зайнялися коханням рясно при цьому пітніючи, потім поснули, а коли прокинулися то зрозуміли,що жучки згуртувалися та перегрупувалися для контрнаступу.

Чотири, п’ять, шість – сім разів вони зустрічалися протягом цього місяця Червня. Вінстон позбавився своєї звички пити джин взагалі. Він погладшав, його варикозна виразка загоїлася, лишивши по собі лише коричневу шкірочку на його щиколотці, його напади ранкового ядушного кашлю припинилися. Плин життя перестав бути нестерпним, він вже не мав жодної спонуки корчити пики перед телезахистом та волати прокляття на усю горляку. Зараз коли вони вже мали свою потаємну схованку, майже дім, вже навіть не видавалося труднощами те, що вони могли зустрічатися нечасто та лише протягом двійко годин. Що мало значення так це те,що ця кімната над крамничкою старих речей могла існувати. Мати знання що ця кімната там є і недоторкана, майже так само як і власне бути у ній. Ця кімната це цілий світ, пазуха минулого де викопні тварини все ще можуть прогулюватись. Містер Чаррингтон, подумав Вінстон, був іще однією викопною твариною. Він зазвичай спинявся аби побалакати з Містером Чаррингтоном декілька хвилин під час підйому по сходах. Цей старий чоловік здавалося дуже рідко або ж взагалі ніколи не виходить за двері та з іншого боку майже не має покупців. Він веде привидоподібне існування поміж крихітною, темною крамничкою і навіть ще більш крихітною глухою кухонькою де він готує собі їжу і у якій знаходиться, окрім решти речей, неймовірно прадавній грамофон з величезним горном. Він здається радий кожній можливості побалакати. Блукаючи поміж своїх непотрібних товарів, з товстими окулярами на своєму довгому носі та зігбенними плечима у оксамитовому жакеті, він завжди навколо себе мав тьмяну ауру того,що він швидше колекціонер ніж крамар. Зі свого роду побляклим ентузіазмом він торкався пальцями того чи іншого клаптику цього мотлоху – китайської затички для пляшки, розмальованої кришечки від зламаної табакерки, дешевої імітації медальйону у якому містилося пасмо волосся якоїсь давно померлої дитини – ніколи не пропонуючи Вінстону їх придбати,а лише помилуватися. Розмовляти з ним було все одно що слухати бринькання давно спрацьованої музичної скриньки. Він витягав із закутків своєї пам’яті ще більше уривків із давно забутих рим. Там була одна про чотири та двадцять чорних дроздів, та ще інша про корову зі зламаним рогом, і ще інша про смерть вільшанки-небораки. “Ось що спало мені на думку,я думаю вам це буде цікаво,” – міг сказати він з розсіяно придушеною маленькою посмішкою кожного разу коли він витягував назовні новий уривок. Але він ніколи не міг згадати більше ніж декілька рядків з будь-якої одної рими.

Вони обоє знали це – у певному сенсі, це ніколи не полишало їх думок , що те що зараз відбувається не зможе тривати довго. Були часи коли сам факт неминучої смерті здавалося був відчутний на доторк так само як і те ліжко у якому вони лежали, і вони притискалися один до одного з певного роду відчайдушною чуттєвістю, неначе приречені душі що жадібно хапаються за свій останній солодкий шматочок насолоди коли годинник застигає за п’ять хвилин до визначеного часу. Але також там були такі часи коли вони мали ілюзію не лише безпеки,але й сталості. Допоки вони фактично були у цій кімнаті, вони обоє відчували,що жодна шкода не зможе уразити їх тут. Дістатися туди було складно та небезпечно, але ця кімната сама по собі була святилищем. Це було так наче як тоді коли Вінстон зазирав у саме серце цього прес-пап’є, з таким відчуттям що це було можливо потрапити усередину цього скляного світу і коли ти вже був всередині то сам час міг бути спинений. Дуже часто вони дозволяли собі поринати у мрії про рятівну втечу. Їхнє щастя може тривати нескінченно, і вони можуть продовжувати плести свої інтриги, ось так просто, усю решту свого життя та померти від старості. Або Катерина могла померти і за допомогою хитромудрих маневрів Вінстон та Джулія могли вдало укласти шлюб. Або вони могли здійснити самогубство разом. Або вони могли зникнути, змінивши себе до цілковитої непізнаваності, навчившись розмовляти з пролетарським акцентом, отримавши роботу на фабриці та проживаючи своє життя не виявленими десь на задвірках. Це усе було безглуздя, як вони обоє добре знали. У справжньому житті не було жодної можливості для рятівної втечі. Навіть той план який був найбільш практично можливий – а саме самогубство – вони не мали жодного прагнення здійснювати. Тинятися день за днем та тиждень за тижнем, розтягуючи теперішнє що не має майбутнього, здавалося непереборним інстинктом, таким як здатність людських легень робити наступний подих так довго доки є доступне повітря.