Опісля того революційного періоду п’ятдесятих та шістдесятих, суспільство перегрупувало себе, як і завжди, у Високих, Середніх та Низьких. Але ця нова група Високих, на відміну від усіх своїх попередників, не діяла за інстинктом але добре знала що потрібно аби захистити і гарантувати своє положення. Це дуже давно було усвідомлено, що тою єдиною найбезпечнішою основою для олігархії є колективізм. Добробут та привілеї легше за все захистити коли вони ними володіють спільно. Це так зване “скасування приватної власності” яке мало місце у середині цього сторіччя означало, насправді, концентрацію власності у набагато меншій кількості рук ніж це було раніше: але з тією різницею, що ці нові власники були групою замість маси особистостей. Особисто, жоден член Партії не володів цілковито нічим,за виключенням дрібних і незначних пожиток. Колективно, Партія володіла геть усім у Океанії, тому що вона контролювала геть усе, і розпоряджалася цими здобутками так як тільки їй цього заманеться. Упродовж років слідом за Революцією вона була здатна ступити до цього керівного положення майже не зустрівши опору, оскільки увесь цей процес було зображено як акт колективізації. Він завжди подавався так ніби якщо капіталістичний клас позбавити права власності, то відразу ж повинен настати Соціалізм : і безсумнівно капіталісти були позбавлені права власності. Заводи, шахти, земля, будинки, транспорт – геть усе було забрано у них: і відтоді усі ці речі вже більше не були приватною власністю, з цього слідувало, що вони повинні бути громадською власністю. Інгсоц, який виріс з раннього Соціалістичного руху та успадкував його фразеологію, фактично виконав і довершив цей головний пункт з Соціалістичної програми; з тим результатом, передбачуваним і задуманим завчасно, що економічна нерівність була зроблена постійно необоротною.
Але дані проблеми увічнення ієрархічного суспільства сягають набагато глибше ніж це. Існує лише чотири шляхи за якими правляча група може втратити владу. Або її буде відвойовано ззовні, або її керівництво буде настільки неефективним що маси рушать у повстанні, або вона дозволить сильній та невдоволеній Середній групі прийти до буття, або вона втратить свої власні самовпевненість та вольову готовність керувати. Ці причини не працюють поодинці, а як правило вони усі чотири є присутніми у певному ступені. Правлячий клас який може вживати заходи супроти усіх них буде лишатися при владі постійно. В остаточному підсумку найбільш визначальним фактором є психічна соціальна установка власне цього правлячого класу.
Опісля середніх років сучасного сторіччя, ця перша загроза з дійсності зникла. Кожна з цих трьох потуг які зараз розділили цей світ є фактично нездоланими, і можуть лише стати здоланими через низькі та повільні демографічні зміни яким уряд з усією його широтою влади може з легкістю запобігти. Ця друга загроза, також, є лише теоретичною. Маси ніколи не повстануть зі своє власної волі, і вони ніколи не повстануть лише тому що вони є пригнобленими. Дійсно, допоки і оскільки вони не мають можливості мати стандарти для порівняння, вони навіть ніколи не стануть свідомими того, що вони є пригнобленими. Ті поточні економічні кризи минулих часів були цілковито зайвими і непотрібними та зараз не мають жодного дозволу і можливості здійснитися, але інші та рівноцінно великі зміщення можуть і відбуваються без усяких політичних наслідків, тому що не має жодного такого шляху згідно якого невдоволення може стати чітко виразним та сформульованим. А щодо проблеми перевиробництва, яка жевріє у прихованому стані у нашому суспільстві з часів розвитку машинної техніки, то вона вирішується за допомогою прийому суцільної і безперервної війни (дивись Главу 3) , який також є дуже корисним у роздуванні суспільної моралі до необхідного рівня інтенсивності та напруги. З точки зору наших сучасних правителів, внаслідок цього, тими виключно справжніми загрозами є те відокремлення нової групи здатності, працюючої неповний робочий день, зголоднілі за владою люди, і те зростання лібералізму та скептицизму у їх власних рядах. Ця проблема, так би мовити, є педагогічною. Це є проблемою постійного та безперервного шаблонування даної свідомості та самосвідомості обох цих вказаних груп та даного збільшення виконавчої групи що відразу ж і безпосередньо знаходиться і випливає з цього. Ця свідомість і самосвідомість мас потребує бути під впливом лише у негативний триб.
Обґрунтовуючи це, хтось може зробити висновок, якщо цей хтось вже не знає цього, про дану загальну структуру суспільства Океанії. На верхівці цієї піраміди знаходиться Старший Брат. Старший Брат є непогрішимим та всемогутнім. Кожен успіх, кожне досягнення, кожна перемога, кожне наукове відкриття, усе знання, уся мудрість, усе щастя, усі чесноти, отримуються і випливають прямісінько з його проводу і натхненої наснаги. Ніхто і ніколи не бачить Старшого Брата. Він це обличчя скарбоване на усіх поверхнях, це голос з телезахисту. Ми можемо бути цілком розважливо впевнені що він ніколи не помре, і є вже значна невизначеність у тому коли ж він народився. Старший Брат є тою личиною у якій Партія обирає виявити і показати себе цілому світові. Його призначенням є діяти як фокусуюча точка для любові, страху та благоговіння, емоцій які набагато легше відчувати до окремої фізичної особи ніж до організації. Нижче під Старшим Братом знаходиться Внутрішня Партія. Її кількість обмежено до шести мільйонів, або дещо менше від 2 відсотків від усього населення Океанії. Нижче під Внутрішньою Партією знаходиться Зовнішня Партія, яка, якщо Внутрішню Партію можна характеризувати як мозок Держави, може бути справедливо уподібнена до рук. Нижче від цього знаходяться ті безглузді,тупі та глухі маси до яких ми за звичкою звертаємося як до “пролів”, кількістю можливо 85 відсотків від населення. Згідно термінів нашої початкової класифікації , проли є Низькими : для того рабського населення екваторіальних земель яке постійно переходить від завойовника до завойовника, немає сталої чи необхідної частини у цій структурі.
Слава ЗСУ!
