Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > 1984

Він почув звук маршуючих чобіт там назовні. Крицеві двері відчинилися з ляскотом. Молодий офіцер, охайно відформатована, у стані бойової готовності чорноуніформенна постать яка здавалося геть уся яскраво виблискує відполірованою шкірою, і чиє бліде, з прямими рисами обличчя було наче воскова маска, увійшов енергійно, різко та суворо крізь дверну пройму. Він вказав жестом охоронцям назовні аби вони увели всередину того в’язня, що вони його супроводжували. Поет Амплефорт незграбно уволікся до камери. Двері ляскнули ще раз і зачинилися.

Амплефорт зробив один або два непевних рухи з боку в бік, так наче мав якусь ідею, що тут були інші двері аби вийти геть, а потім почав блукати вперед та назад по камері. Він навіть ще не зауважив Вінстонову присутність. Його стурбовані очі витріщалися на стіну приблизно у метрі над рівнем голови Вінстона. Він був босий; велетенські, бруднющі великі пальці ніг стирчали з дірок на його шкарпетках. Він мав також декількаденну неголеність. Миршава борода вкривала його обличчя до самих вилиць, надаючи йому ауру зухвалого бешкетника, що досить дивно поєднувалася з його дуже кволою статурою та нервовими рухами.

Вінстон трохи вивів себе зі своєї летаргії. Він мусить заговорити до Амплефорта, і ризикнути нарватися на горлання з телезахисту. Було навіть мислимо, що саме Амплефорт був тим переносником леза бритви.

“Амплефорт,” – сказав він.

Горлання з телезахисту не було. Амплефорт спинився, м’яко здригнувшись. Його очі повільно сфокусували себе на Вінстоні.

“А, Сміт!” – сказав він – “Ти також!”

“А тебе за що?”

“Правду кажучи...” – він незграбно всівся на лавку навпроти Вінстона – “Для цього існує лише один злочин, хіба не так?” – сказав він.

“І ти дійсно вчинив його?”

“Ймовірно, так.”

Він поклав долоню на своє чоло і на мить притис свої скроні, так наче він намагався щось згадати.

“Такі речі трапляються,” – почав він нерішуче – “Я здатен пригадати один випадок – можливий випадок. Це була необачність, безсумнівно. Ми здійснювали остаточну редакцію поем Кіплінга. Я дозволив слову “Бог” лишитися у кінці віршованого рядку. Я не міг нічим зарадити цьому!” – додав він майже обурено, підіймаючи своє обличчя аби поглянути на Вінстона. “Це було неможливо змінити цей рядок. Рима була на “Батог”. Чи ти усвідомлюєш те, що є лише дванадцять рим до “батог” у цілковито усій цій мові? Цілими днями я катував вивертаючи на виворіт свої мізки. Там НЕ БУЛО жодної іншої рими.”

Вираз на його обличчі змінився. Прикрість зникла з нього і на мить він виглядав майже задоволеним. Певного роду розумова лихоманка, насолода педанта який з’ясував певний нікуди непридатний факт, засяяла крізь це брудне та миршаве волосся.

“Чи спадало коли-небудь тобі на думку,” – сказав він – “що уся ця історія Англійської поезії була обумовлена тим фактом, що у Англійській мові бракує рим?”

Ні, саме ця думка ніколи не спадала на думку Вінстону. Навіть за даних обставин вона не вразила його як дуже важлива або цікава.

“Чи знаєш ти що за час доби зараз?” – запитав він.

Амплефорт знову виглядав переляканим. “Я заледве думав про це. Вони арештували мене – це могло бути два дні тому – можливо три.” Його очі пробіглися навколо по стіні, так наче він майже сподівався знайти вікно десь там. “Тут немає жодної відмінності між ніччю та днем у цьому місці. Я не бачу яким чином хтось може вирахувати тут час.”

Вони базікали незв’язно та безцільно ще декілька хвилин, потім, без жодної помітної причини, горлання з телезахисту наказало їм бути безмовними. Вінстон сидів тихо та сумирно, зі схрещеними руками. Амплефорт, занадто великий аби зручно сидіти на цій вузькій лавці, нервово метушився з боку в бік, хапаючись своїми худорлявими долонями спочатку за одне коліно, а потім за інше. Телезахист гаркнув до нього аби він зберігав спокій. Час минав. Двадцять хвилин, година – було складно судити. Ще раз почувся звук чобіт назовні. Вінстонові нутрощі зіщулило. Незабаром, дуже скоро, можливо за п’ять хвилин, можливо зараз, важкі кроки цих чобіт будуть означати, що його власна черга вже надійшла.

Двері відчинилися. Той холоднопикий молодий офіцер увійшов до камери. Різким та коротким рухом своєї руки він вказав на Амплефорта.

“Кімната 101,” – сказав він.

Амплефорт неоковирно помаршував назовні між двох охоронців, його обличчя було невиразно збентежене, але цілком нерозуміюче.

Здавалося що минуло дуже багато часу. Той біль у шлунку Вінстона відновився. Його розум безладно дрейфував знову і знову по одному й тому самому виверту, неначе кулька що падає знову і знову у той самий послідовний ряд жолобів. Він мав лише шість думок. Цей біль у його шлунку; скибочка хліба; кров та волання; О’Брайєн; Джулія; лезо бритви. Відбулася ще одна судома у його нутрощах, ті важкі чоботи наближалися. Як тільки двері відчинилися, хвиля повітря яку це створило принесла потужний запах холодного поту. Парсонс увійшов до камери. Він був вдягнений у шорти кольору хакі та спортивну сорочку.

Попередня
-= 92 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 7.

Останній коментар

OlyaCheryba 09.07.2020

А мені ця книга якось складно читалась, хоча це було варто того. Після прочитання в
голові формується зовсім інше бачення світу. Доречі, я про це розповідала в цьому
відео:
https://www.youtube.com/watch?v=0GJkoJsRkZw&t=1s


Віві 28.11.2017


Хоч і читається легко, важко не звертати увагу на таку кількість граматичних
помилок ( та й не тільки граматичних )


  10.04.2017

Мені сподобалось


Додати коментар