Слава ЗСУ!

Там була постійна циркуляція в’язнів усіх родів та видів: торговців наркотиками, крадіїв,бандитів, спекулянтів, п’яних дебоширів, проституток. Деякі з цих п’яних дебоширів були настільки лютими і шаленими, що іншим в’язням доводилося об’єднуватися аби стримувати їх. Катастрофічно величезна жінка-руїна, віком приблизно шістдесяти років, з величезними безладно кульбітуючими цицьками та густими пасмами сивого волосся які розтріпалися під час її боротьби, була внесена всередину, відбиваючись та горлаючи, чотирма охоронцями, які тримали її кожен зі свого боку. Вони вирвали геть чоботи якими вона намагалася вдарити їх та вивалили її,наче купу сміття, прямісінько на коліна Вінстону, майже зламавши йому його стегнові кістки. Ця жінка звела себе у вертикальне положення та супроводила їх до виходу лементуючим вигуком “Йоб... виродки!” Потім, зауваживши що вона сидить на чомусь нерівному, вона зісковзнула з Вінстонових колін на лавку.

“Просю пардону, любчику,” – сказала вона – “Я б не сідала на тебе, це все оті мерзотні шельми, що жбурнули мене сюди. Вони не нають як поводитися з лєді, хіба не так?” Вона змовкла, поляскала себе по цицьках та відригнула. “Пардоне,” – сказала вона – “Шось я не я,справді.”

Вона нахилилася уперед і рясно виблювала на підлогу.

“Вше краше,” – сказала вона, відкидаючись назад із заплющеними очима. “Ніколи не стримуй це у собі, ось шо я кажу. Вивалюй це допоки воно ше свіженьке у твоєму шлунку, шось такє.”

Вона прийшла до тями, обернулася аби ще раз поглянути на Вінстона і здавалося відразу ж почала загравати до нього. Вона поклала свою товстелезну ручищу на його плечі та присунула його поперед себе, дихаючи пивом та блювотою йому в обличчя.

“Ях тбе швуть,любшику?” – запитала вона.

“Сміт,” – відповів Вінстон.

“Сміт?” – сказала жінка – “Ссе дивно. Мене також звуть Сміт. Чому,” – додала вона сентиментально – “Я ж можу бути твоєю матір’ю!”

Вона може, подумав Вінстон, бути його матір’ю. Вона була приблизно того ж віку і статури, і це було досить правдоподібно, що люди певною мірою змінювалися опісля двадцяти років у таборах примусової праці.

Більше ніхто не розмовляв до нього. Разюче дивовижним чином ці звичайні кримінальники ігнорували в’язнів Партії.  “Політи”, так вони називали їх, з певного роду байдужим презирством. Ці в’язні Партії здавалося суцільно зажахані щодо розмов з будь-ким, а головним чином щодо розмов між собою. Лише одного разу, коли два члена Партії, обидві жінки, були щільно стиснуті до купи на лавці, він випадково почув всередині цього дзижчання голосів декілька поспіхом та пошепки промовлених слів; і особливо посилання на щось що звалося “кімната один-нуль-один”, яке він не розумів.

Можливо минуло дві або три години відтоді як вони привели його сюди. Цей глухий, ниючий біль у його шлунку ніколи не полишав його, але іноді ставало краще, а іноді гірше, і його думки розширювалися та стискалися відповідно. Коли ставало гірше він думав лише власне про цей біль, та про його жадання їжі. Коли ставало краще, паніка цілковито охоплювала його.При цьому були моменти коли він передбачав усі ті речі, що трапляться з ним з такою документальністю, що його серце вистрибувало з грудей і дихання спинялося. Він відчував ті нищівні удари розкладних кийків по його ліктях і підкованих залізом чобіт по його гомілках; він бачив себе принизливо повзаючого по підлозі, волаючого про пощаду крізь зламані зуби. Він заледве думав про Джулію. Він не міг зафіксувати свій розум на ній. Він кохав її і не міг зрадити її; але це був лише просто факт, знаний так само як він знав усі ті правила арифметики. Він не відчував жодного кохання до неї, і він навіть заледве завдавав собі питання що ж зараз відбувається з нею. Він думав набагато частіше про О’Брайєна, з певною тремтячою надією. О’Брайєн повинен знати, що його було арештовано. Братерство, сказав свого часу він, ніколи не намагається врятувати своїх членів. Але там була надія леза бритви; вони могли б прислати лезо бритви, якщо вони зможуть.При цьому може бути можливо п’ять секунд перш ніж охорона зможе примчатися до камери. Це лезо зможе впитися у нього з певного роду палаючою холоднечею, і навіть ті пальці що триматимуть його можуть бути розрізані до кісток. Усе знову звелося до його хворого тіла, яке тремтячи зіщулювалося від найменшого болю. Він був не певен, що він зможе використати це лезо бритви навіть якщо він і отримає такий шанс. Було більш природньо існувати від миті до миті, приймаючи інші десять хвилин життя навіть з тою цілковитою певністю, що наприкінці них обов’язково будуть тортури.

Іноді він намагався підрахувати кількість порцелянових кахелинок на стінах його камери. Це мало б бути легко, але він завжди втрачав лік з тієї або іншої причини. Набагато частіше він задавав собі питання де ж він все таки перебував і яка доба дня зараз була. Одної миті він відчув певність, що зараз було розлоге денне світло там назовні, а наступної миті з такою ж рівноцінною певністю, що зараз була суцільна пітьма. У цьому місці, він знав інстинктивно, це освітлення ніколи не буде вимкнено. Це було те місце де немає пітьми: він зрозумів тепер чому О’Брайєн здавалося розпізнав цю алюзію. У Міністерстві Любові не було жодних вікон. Його камера могла бути і у самому серці цієї будівлі або ж навпаки на її зовнішніх стінах; вона могла бути і на десятому поверсі під землею, і на тридцятому над нею. Він рухав себе подумки від місця до місця, і намагався визначити за допомогою відчуттів свого тіла чи він був високо піднятий в небо або похований глибоко під землею.