Слава ЗСУ!

“Кімната 101,” – сказав офіцер.

Цей чоловік подивився несамовито навколо на інших в’язнів, так наче з якоюсь ідеєю, що він може поставити іншу жертву на своє власне місце. Його очі вчепилися в розтрощене обличчя чоловіка без підборіддя. Він викинув вперед худорляву руку.

“Це саме його ви повинні узяти, а не мене!” – вигукнув він – “Ви не чули що він казав опісля того як вони розтрощили йому обличчя. Тільки дайте-но мені шанс і я розповім вам кожнісіньке слово з цього. ВІН Є саме тим хто проти Партії, а не я.” Охоронці вийшли уперед. Голос цього чоловіка зріс до вищання. “Ви не чули його!” – повторював він – “Щось пішло не так з телезахистом. ВІН Є саме тим хто вам треба. Візьміть його, а не мене!”

Ці два охоронці-здорованя нахилилися аби узяти його попід руки. Але саме цієї миті він жбурнув себе на підлогу крізь усю камеру та вхопився за одну із залізних ніжок які підтримували цю лавку. Він видав безсловесне ревіння, наче тварина. Ці охоронці міцно вхопилися за нього аби відірвати його від лавки,але він вчепився в неї з вражаючою  силою. Можливо десь двадцять секунд вони тягали його. Усі в’язні сиділи тихенько, їх руки було схрещено на їх колінах, дивлячись прямісінько поперед себе. Це ревіння припинилося; у цього чоловіка не лишилося жодного дихання нінащо окрім чіпляння. Потім пролунав вже зовсім інший різновид крику. Удар від чобота охоронця зламав пальці на одній з його долонь. Вони виволочили його на його ноги.

“Кімната 101,” – сказав офіцер.

Цього чоловіка вивели, нестійкою ходою, з понурою головою та плекаючого свою розчавлену долоню, увесь той бойовий запал було вибито з нього.

Пройшло чимало часу. Якщо була північ коли цього череполикого чоловіка забрали,то був ранок; якщо ж ранок, то був полудень. Вінстон був сам, вже багато годин був сам. Біль від сидіння на цій вузькій лавці був таким, що часто змушував його підводитись та блукати, без горлань з боку телезахисту. Та скибочка хліба все ще лежала там де той чоловік без підборіддя зронив її. Від самого початку це потребувало тяжкої натуги не дивитись на неї, але тепер голод поступився місцем спразі. Його рот був липкий та смачний як чортяча дупа. Той дзижчачий звук і це незмінне біле світло викликали певну слабкість, відчуття порожнечі всередині його голови. Він міг підводитися тому що той біль у його кістках вже більше не був стерпним, а потім міг сідати знову майже відразу тому що він був занадто запаморочений аби бути цілком певним що він встоїть на своїх ногах. Кожен раз коли його фізичні відчуття ставали трохи контрольованими той жах повертався. Іноді з бляклою надією він думав про О’Брайєна та лезо бритви. Це було досить мислимо, що це лезо бритви могло прибути прихованим у його їжі, якщо взагалі його коли-небудь погодують. Більш тьмяно він думав про Джулію. Десь або деінде вона страждає можливо набагато гірше ніж він. Вона можливо волає від болю саме цієї миті. Він подумав: “Якби я міг врятувати Джулію подвоївши мій власний біль,чи зробив би я це?Так, я б це зробив.” Але це було лише розумовим рішенням, прийнятим тому що він знав, що він повинен прийняти його. Він не відчував його. У цьому місці ти не міг нічого відчувати, окрім болю та передбачення болю. Окрім цього, чи було це можливим, щоб коли ти насправді страждаєш від нього, забажати з будь-якої причини щоб твій власний біль міг посилитися? Але це питання залишалося без відповіді поки що.

Чоботи наближалися знову. Двері відчинилися. О’Брайєн увійшов.

Вінстон з переляку зірвався на ноги. Цей шок від побаченого вибив геть цілковито усю обачність з нього. Уперше за багато років він забув про дану присутність телезахисту.

“Вони узяли і тебе також!” – проволав він.

“Вони узяли мене вже дуже давно,” – сказав О’Брайєн з м’якою, майже сповненою жалю та каяття іронією. Він відступив убік. З-за нього з’явився широкогрудий охоронець із довгим чорним розкладним кийком у його руці.

“Ти знаєш це,Вінстоне,” – сказав О’Брайєн – “Не вводь себе у оману. Ти знав це – ти завжди знав це.”

Так, тепер він розумів, він завжди знав це. Але зараз зовсім не було часу подумати про це. Усе для чого йому зараз були потрібні очі було тим розкладним кийком у руці охоронця. Він може впасти будь-куди; на маківку, на кінчик вуха, на плече, на лікоть...

Лікоть! Він тяжко впав на свої коліна, майже паралізований, затискаючи той вдарений лікоть своєю іншою рукою. Геть усе вибухнуло жовтим світлом. Немислимо, немислимо щоб один удар міг спричинити стільки болю! Це світло розсіялося і він зміг бачити тих інших двох,що дивилися униз на нього. Охоронець реготав над його корчами. На одне питання у будь-якому разі була відповідь. Ніколи, за будь-якої причини яка тільки є у цьому всесвіті, ти не можеш бажати збільшення болю. Про біль ти можеш бажати лише одну річ: щоб він припинився. Перед ликом болю немає жодних героїв, жодних героїв, думав він знову і знову доки він корчився на підлозі, стискаючи безпорадно свою покалічену ліву руку.