Слава ЗСУ!

При цьому були також спогади іншого роду. Вони поставали у його розумі уривчасто та незв’язно, наче малюнки з мороком геть скрізь навколо них.

Він був у камері яка могла бути чи то темною чи то світлою, тому що він нічого не міг бачити окрім двійко очей. Десь поруч певного роду прилад цокотів повільно та регулярно. Ці очі ставали більшими та більш яскраво освітленими. Зненацька його змивало з місця, занурювало у ці очі та поглинало.

Він був прив’язаний до стільця оточеного циферблатами, під осліплюючим світлом. Чоловік у білому халаті вивчав ці циферблати. Потім пролунав важкий тупіт чобіт зовні. Двері з ляскотом відчинилися. Той восколикий офіцер промаршував всередину, супроводжуваний двома охоронцями. 

“Кімната 101,” – сказав офіцер.

Той чоловік у білому халаті не обернувся. Він навіть не поглянув на Вінстона; він дивився лише на ці циферблати.

Він котився донизу по величезному коридору, кілометр завширшки, сповненому прекрасного, золотого світла, ревучи від реготу та волаючи зізнання на усю горляку. Він зізнавався у всьому, навіть у тих речах які він вдало приховував під час тортур. Він детально звітував про цілковито усе своє життя публіці яка і так це вже знала. Разом з ним були охоронці, ті інші допитувачі, чоловіки у білих халатах, О’Брайєн, Джулія, Містер Чаррингтон, усі вони котилися донизу разом по цьому коридору та регочучи ревіли. Деяка жахлива річ яка лежала вмурованою у майбутнє якимось чином прослизнула та не відбулася. Усе було як слід, не було більше болю і найостаннішу деталь з його життя було препаровано до самих кісток, зрозуміло та прощено.

Він трохи підвівся на цих своїх нарах у напівпевності, що почув голос О’Брайєна. Цілковито крізь увесь свій допит, незважаючи на те що він ніколи його не бачив, він мав таке відчуття, що О’Брайєн був біля його ліктя, просто поза полем зору. Це був О’Брайєн тим хто безпосередньо керував усім. Це був він тим хто відправляв охоронців до Вінстона і тим хто перешкоджав їм убити його. Це був він тим хто вирішував коли Вінстон має кричати від болю, коли він має мати перепочинок, коли він має бути погодований, коли він має спати, коли наркотики мають бути закачані до його руки. Це був він тим хто задавав усі ці питання та пропонував усі ці відповіді. Він був і мучителем, він був і заступником, він був й інквізитором, він був й другом. А одного разу – Вінстон не пам’ятав чи це було у наркотичному сні, чи у звичайному сні, чи навіть у мить безсоння – голос прошепотів йому на вушко : “Не хвилюйся,Вінстоне; ти під моєю опікою. Сім років я наглядав за тобою. Зараз настала поворотна мить. Я врятую тебе, я зроблю тебе досконалим.” Він не був певен чи був це голос О’Брайєна; але це був той самий голос, що сказав йому – “Ми зустрінемося у місці де немає пітьми,” – у тому іншому сні, сім років тому.

Він не пам’ятав жодного закінчення свого допиту. При цьому були періоди суцільного мороку, а потім ця камера, чи кімната, у якій він зараз був поступово матеріалізувалася навколо нього. Він лежав майже плиском на спині і був нездатен до руху. Його тіло було закріплено у лежачому стані у кожній найголовнішій точці. Навіть його потилицю було затиснено певним чином. О’Брайєн дивився униз на нього з могильною серйозністю і радше з прикрим сумом. Його обличчя, бачене знизу, виглядало грубим та дуже втомленим, з мішками під очима та зморшками втоми від носу до підборіддя. Він був старшим ніж Вінстон думав про нього; йому було можливо сорок вісім або п’ятдесят років. Під його рукою був циферблат з важелем нагорі та цифрами що бігли вздовж його шкали.

“Я ж казав тобі,” – мовив О’Брайєн – “що якщо ми зустрінемося знову, то це буде тут.”

“Так,” – відповів Вінстон.

Без жодного попередження, окрім легенького руху руки О’Брайєна, хвиля болю вщент сповнила його тіло. Це був жахаючий біль, тому що він не міг побачити що ж відбувається, і він мав таке відчуття, що якесь смертельне поранення було завдано йому. Він не знав чи ця річ дійсно відбувається, або ж цей ефект був спричинений електрикою; але його тіло вивертало навиворіт, виривало поза його природні межі, його суглоби повільно роздирало на шматки. Не зважаючи на те, що цей біль пробив геть наскрізь його чоло потом, найгіршим з усього був той страх, що його хребет от-от з тріском лусне. Він зціпив свої зуби та жорстко дихав крізь свій ніс, намагаючись зберігати тишу так довго як це взагалі можливо.

“Ти боїшся,” – сказав О’Брайєн, спостерігаючи за його обличчям – “що наступної миті щось зламається. Твій особливий страх у тому, що це буде твій хребет. Ти маєш яскраву розумову картину як усі ці твої хребці лускаються з тріскотом на шматки і як ця твоя спинномозкова рідина сочиться крізь них. Це саме те про що ти думаєш, чи не так, Вінстоне?”