Слава ЗСУ!

О’Брайєн спекулятивно дивився донизу на нього. Більш ніж будь-коли він мав ту ауру вчителя який має багато клопоту з норовливою, але багатообіцяючою дитиною.

“Є Партійне гасло, що має відношення до контролю минулого,” – сказав він –“Повтори його, якщо твоя ласка.”

“Хто контролює минуле – той контролює майбутнє: хто контролює теперішнє – той контролює минуле.” – повторив Вінстон покірно.

“Хто контролює теперішнє – той контролює минуле,” – сказав О’Брайєн, повільно киваючи головою на знак згоди – “Це твоє власне переконання, Вінстоне, що минуле має дійсне буття?”

І знову те відчуття безпорадності вщент огорнуло Вінстона. Його очі перекинулися на циферблат. Він не лише не знав яка саме “так” або “ні” була саме тою відповіддю що врятує його від болю; він навіть не знав у яку саме відповідь він вірив, що вона була правдою.

О’Брайєн блідо посміхнувся. “Ти не метафізик,Вінстоне,” – сказав він – “До цієї миті ти ніколи не обмірковував що саме криється під означенням буття. Я викладу це більш чітко. Чи це минуле існує конкретно, у просторі?Чи є десь або деінде місце, світ цілісних об’єктів, де це минуле все ще відбувається?”

“Ні.”

“Тоді де це минуле існує, якщо існує взагалі?”

“У записах. Воно засвідчено у записах.”

“У записах. І ...?”

“У розумі. У людських спогадах.”

“У пам’яті. Дуже добре,тоді. Ми, Партія, контролюємо усі записи і ми контролюємо усі спогади. Тоді ми контролюємо це минуле, чи не так?”

“Але яким чином ви можете спинити людей від пам’ятання речей?” – заревів знову Вінстон на мить забувши про циферблат. “Це ж є рефлективним. Це поза межами будь-чиїх можливостей. Яким чином ви можете контролювати пам’ять?Ви не контролюєте мою!”

Манера поведінки О’Брайєна стала непохитно суворою знову. Він поклав свою долоню на циферблат.

“Якраз навпаки,” – сказав він – “ТИ сам не контролюєш її. Це й було саме тим, що привело тебе сюди. Ти є тут тому що ти зазнав поразки у покірності, у самодисципліні. Ти не чинив цього акту покори, який є саме тою ціною здорового глузду. Ти надав перевагу бути божевільним, бути у меншості одного. Виключно правильно дисциплінований розум може бачити дійсність, Вінстоне. Ти віриш у те що ця дійсність є чимось об’єктивним, зовнішнім, існуючою за своєю власною волею та законами. Ти також віриш у те, що ця природа дійсності є самодоведеною. Коли ти ввів себе у оману думаючи що ти щось бачиш, ти припустив що усі інші бачать ту саму річ що і ти. Але я кажу тобі, Вінстоне, що дійсність не є зовнішньою. Дійсність існує у людському розумі, і ніде інде. І не у тому особистому розумі, який може робити помилки, і який у будь-якому разі дуже швидко псується та помирає: а лише у цьому розумі Партії, який є колективним та невмирущим. Будь-що що Партія вважає має бути правдою, це і є правда. І цілком неможливо бачити дійсність, окрім як дивлячись крізь очі Партії. Це саме той факт який ти маєш перезавчити, Вінстоне. Це потребує акту самознищення, зусилля волі. Ти повинен упокорити себе перш ніж ти зможеш стати при здоровому глузді.”

Він спинився на декілька секунд, так неначе дозволяючи усьому тому що він сказав усмоктатися. 

“Чи ти пам’ятаєш,” – продовжував він – “як написав у своєму щоденнику таке “Воля це воля сказати,що два плюс два дорівнює чотири”?”

“Так,” – відповів Вінстон.

О’Брайєн підняв свою ліву долоню, тильною стороною до Вінстона, з прихованим великим пальцем та випростаними іншими чотирма.

“Скільки пальців я показую, Вінстоне?”

“Чотири.”

“А якщо Партія скаже що це не чотири,але п’ять – тоді скільки?”

“Чотири.”

Це слово скінчилося у ядушному болі. Стрілка на циферблаті підскочила до п’ятдесяти п’яти. Піт зненацька вичавило геть по всьому тілу Вінстона. Повітря увірвалося у його легені і витекло знову у глибоких та важких стогонах які навіть за допомогою щільного стискання зубів він не міг спинити. О’Брайєн спостерігав за ним, з усе ще випростаними чотирма пальцями. Він повернув назад важеля. Цього разу цей біль лише трохи полегшав.

“Скільки пальців, Вінстоне?”

“Чотири.”

Стрілка підстрибнула до шістдесяти.

“Скільки пальців,Вінстоне?”

“Чотири!Чотири!Що ще я можу сказати?Чотири!”

Стрілка певно підскочила знову,але він не дивився на неї. Це важке, непохитно суворе обличчя і ці чотири пальці вщент сповнили його бачення. Ці пальці височіли перед його очами немов колони, велетенські, неясні та розпливчасті, що здавалося резонуюче тріпотіли, але безпомилково чотири.

“Скільки пальців,Вінстоне?”

“Чотири!Припини це!Припини це!Як ти можеш продовжувати?Чотири!Чотири!”