Слава ЗСУ!

“Скільки пальців,Вінстоне?”

“П’ять!П’ять!П’ять!”

“Ні,Вінстоне, це все намарно. Ти брешеш. Ти все ще думаєш, що їх чотири. Скільки пальців, будь ласка?”

“Чотири!П’ять!Чотири!Будь-скільки ти забажаєш. Лише припини це, припини цей біль!”

Раптово його було зведено у сидяче положення і рука О’Брайєна огортала його плечі. Він можливо втратив свідомість на декілька секунд. Ті кріплення, що втримували його тіло у лежачому стані були розв’язані. Він відчував сильний холод, він неконтрольовано й невтримно тремтів, його зуби цокотіли, сльози котилися вниз по його щоках. Якусь мить він притискався до О’Брайєна наче мала дитина, надзвичайно затишно попід цією важкою рукою навколо його плечей. Він мав таке відчуття, що О’Брайєн був його заступником, що цей біль був чимось що прийшло ззовні, від якогось іншого джерела, і що це був О’Брайєн тим хто зміг його врятувати від цього.

“Ти дуже повільний та некмітливий учень, Вінстоне,” – лагідно сказав О’Брайєн.

“Як я можу зарадити цьому?” – сутужно проревів він – “Як я можу зарадити собі з баченням того, що у мене перед очима? Два плюс два це чотири.”

“Іноді, Вінстоне. Іноді це п’ять. Іноді це три. Іноді це все разом й одночасно. Ти повинен старатися краще. Це не легко ставати при здоровому глузді.”

Він поклав Вінстона назад до ліжка. Держаки знову міцно стислися на його кінцівках, але цей біль відлинув геть і тремтіння припинилося, лишивши по собі лише слабкість та холод. О’Брайєн кивнув до чоловіка у білому халаті, який стояв нерухомо впродовж усіх цих процедур. Цей чоловік у білому халаті нахилився і зблизька поглянув у очі Вінстона, прощупав його пульс, приклав вухо до його грудної клітини, повистукував пальцями тут і там, а потім кивнув до О’Брайєна.

“Ще раз,” – сказав О’Брайєн.

Потік болю сповнив тіло Вінстона. Стрілка повинна була бути на сімдесяти, сімдесят п’яти. Він заплющив очі цього разу. Він знав, що ці пальці все ще там і їх все ще чотири. Усе що мало значення це якимось чином лишитися живим допоки цей судомний напад болю мине. Він припинив зауважувати чи він волає чи ні. Цей біль зменшився знову. Він відкрив свої очі. О’Брайєн повернув назад важеля.

“Скільки пальців, Вінстоне?”

“Чотири. Я припускаю, що їх чотири. Я б бачив п’ять, якщо б я міг. Я намагаюся побачити п’ять.”

“Чого ти насправді бажаєш: переконати мене що ти бачиш п’ять чи насправді побачити їх?”

“Насправді побачити їх.”

“Ще раз,” – сказав О’Брайєн.

Можливо стрілка була на вісімдесяти, дев’яносто. Вінстон періодично не міг пригадати чому цей біль відбувається. Поза його щільно закритими повіками ліс пальців здавалося рухається у певного роду танці, коливаючись вперед та назад, зникаючи один поза одним і з’являючись знову. Він намагався полічити їх, він не міг пригадати чому. Він знав лише те, що було неможливо полічити їх, і що це було якимось чином відповідно належним до тієї таємничої тотожності між п’ятьма та чотирма. Цей біль знову ущух. Коли він відкрив свої очі, то з’ясував що він все ще бачить ту саму річ. Незліченні пальці, наче рухомі дерева, все ще текли повз у різних напрямках, схрещуючись та перехрещуючись. Він знову заплющив свої очі.

“Скільки пальців я тримаю, Вінстоне?”

“Я не знаю. Я не знаю. Ти вб’єш мене якщо ти зробиш це знову. Чотири, п’ять, шість – з усією щирістю я не знаю.”

“Вже краще,” – сказав О’Брайєн.

Голка ковзнула до руки Вінстона. Майже цієї самої миті блаженна, цілюща теплота поширилася крізь усе його тіло. Цей біль був вже напівзабутим. Він відкрив свої очі та із щирою вдячністю подивився на О’Брайєна. Від вигляду важкого, посіченого зморшками обличчя, такого потворного і такого інтелігентного, його серце здавалося збилося. Якщо б він міг рухатися, то він би простягнув долоню і поклав би її на руку О’Брайєна. Він ніколи не любив його так глибоко як цієї миті, і не лише через те, що він припинив цей біль. Те старе відчуття, що по суті це не має жодного значення чи О’Брайєн був другом або ворогом, повернулося. О’Брайєн був особистістю з якою можна було порозмовляти. Можливо він і не бажав бути коханим так сильно як бути почутим та зрозумілим. О’Брайєн катуваннями доводив його до краю божевілля, а трохи згодом, це було певним, він відішле його назустріч його смерті. Це анічогісінько не змінювало. У певному розумінні це було набагато глибшим ніж дружба, вони були інтимниками : десь або деінде, незважаючи на те що ці справжні слова могли бути ніколи не сказаними, було місце де вони могли зустрічатися та розмовляти. О’Брайєн дивився донизу на нього з таким виразом який припускав, що ті самі думки можуть бути у його власному розумі. Коли він заговорив ,то це було у легкому, розмовному тоні.