Слава ЗСУ!

“Чи ти знаєш де ти є,Вінстоне?” – запитав він.

“Я не знаю. Я можу лише здогадуватися. У Міністерстві Любові.”

“Чи ти знаєш як довго ти перебуваєш тут?”

“Я не знаю. Дні, тижні, місяці – я думаю це місяці.”

“А чому саме, як ти вважаєш, ми приводимо людей до цього місця?”

“Щоб змусити їх зізнатися.”

“Ні, це не є саме тою причиною. Спробуй ще раз.”

“Щоб покарати їх.”

“Ні!” – вигукнув О’Брайєн. Його голос надзвичайно змінився і його обличчя зненацька стало одночасно суворим та жваво бадьорим. “Ні! Не лише аби вичавити твої зізнання, не покарати тебе. Чи я повинен сказати тобі чому ми привели тебе сюди? Щоб зцілити тебе! Щоб зробити тебе при здоровому глузді! Чи можеш ти зрозуміти, Вінстоне, що жоден кого ми привели до цього місця ніколи не полишав наших рук не зціленим? Ми не зацікавлені у всіх тих безглуздих злочинах, що ти їх вчинив. Партія не зацікавлена у цьому поверхневому акті : саме думка це все що нас турбує. Ми не лише знищуємо наших ворогів, ми змінюємо їх. Чи ти розумієш,що я маю на увазі під цим?”

Він зігнувся над Вінстоном. Його обличчя виглядало велетенським через його близькість, і жахливо потворним через те,що воно було бачене знизу. Більш того воно було сповнене певного роду екзальтацією, божевільною сутужною силою. Знову серце Вінстона зіщулилося. Якщо б це було можливим він би ще глибше защулився у це своє ліжко. Він відчував певність у тому, що О’Брайєн зараз різко викрутить цей циферблат на максимум виключно із власної примхи. Цієї миті, хай там як,О’Брайєн відвернувся. Він зробив декілька кроків вперед та назад. Потім він продовжив менш пристрасно :

“Найперша річ яку ти маєш зрозуміти,це те що у цьому місці немає жодного мучеництва. Ти мав читати про всі ті релігійні гоніння минулого. У Середні Віки існувала Інквізиція. Вона була провальною. Вона збиралася викоренити єресі, а скінчила тим що увічнила їх назавжди. На місце кожного єретика якого вона спалювала на стовпі, повставали тисячі інших. Чому так відбувалося? Тому що ця Інквізиція вбивала своїх ворогів відкрито, і вбивала їх доки вони були все ще нерозкаяними: фактично, вона вбивала їх саме тому, що вони були нерозкаяними. Люди вмирали тому що вони не могли зректися своїх істинних вірувань. Природньо що геть уся слава діставалася цій жертві, а геть уся ганьба Інквізитору, який спалив її. Пізніше, у двадцятому сторіччі, існували тоталітарники, як вони себе називали. Ними були Німецькі Наці та Російські комуністи. Ці Росіяни піддавали гонінням єресі значно набагато жорстокіше ніж це робила Інквізиція. І вони уявляли собі, що вони навчилися і засвоїли уроки з помилок минулого; вони знали, у будь-якому разі, що вони не повинні створювати мучеників. Перш ніж вони виставляли своїх жертв на публічний суд, вони навмисно та свідомо встановлювали собі за необхідне знищити вщент їх гідність. Вони розкладали їх тортурами та самотністю допоки вони не ставали жалюгідними, холопуючими покидьками, які зізнавалися у будь-чому щоб не вкладали їм у вуста, щиро вкривали себе лайкою, звинувачували та прикривалися один одним, скиглили про пощаду. А проте опісля лише декількох років та сама річ траплялася ще раз і знову. Ці мерці перетворювалися на мучеників і їх деградація забувалася. Ще раз і знову, чому це трапилося? Перш за все, тому що ці зізнання які вони робили були очевидно та безумовно вирвані силоміць та неістинні. Ми не робимо помилок такого роду. Усі ті зізнання які вимовляють тут є істинними. Ми робимо їх істинними. А окрім цього ми не дозволяємо цим мерцям повстати супроти нас. Ти повинен припинити уявляти собі що нащадки підтримають та реабілітують тебе, Вінстоне. Нащадки ніколи не почують про тебе. Ми перетворимо тебе на газ та запустимо тебе у стратосферу. Нічого не лишиться від тебе, ані ім’я у реєстрі, ані спогадів у живому мозку.Тебе буде знищено у минулому так само ретельно та цілковито як і у майбутньому. Ти ніколи не будеш існувати.”

Тоді нащо турбуватися катуванням мене? – подумав Вінстон, з миттєвою гіркотою. О’Брайєн спинив свій поступ так неначе Вінстон промовив цю свою думку вголос. Його величезно-потворне обличчя підійшло ближче, а ці очі прискіпливо звузились.

“Ти думаєш,” – сказав він – “що відтоді як ми зібралися знищити тебе абсолютно, отже цілковито нічого з того що ти скажеш або вчиниш не зможе створити у цьому ані найменшої різниці – у такому разі, чому ми завдаємо собі цього клопоту і спочатку допитуємо тебе?Це саме те про що ти думаєш, чи не так?”

“Так,” – відповів Вінстон.

О’Брайєн злегка посміхнувся. “Ти потонув у дефективних шаблонах, Вінстоне. Ти ганебна пляма, що повинна бути стертою з лиця землі. Хіба я не сказав тобі просто зараз, що ми відрізняємося від гонителів минулого? Ми не задовольняємося негативною покорою, навіть не задовольняємося з тої найбільш мерзенної і ницої покірності. Коли зрештою ти здасися нам, це має бути за твоєю власною доброю волею. Ми не знищуємо єретика саме тому що він опирається нам: допоки він опирається нам ми ніколи не знищимо його. Ми перетворюємо і навертаємо його, ми захоплюємо його духовний та потаємний розум, ми переформовуємо його. Ми випалюємо усе зло і усі ілюзії геть з нього; ми змушуємо його змінити свою думку на нашу користь, і не поверхово, але щиро і непідробно, усім серцем та душею. Ми робимо його одним з нас перш ніж ми вбиваємо його. Це нестерпно для нас, що неправильна думка може існувати будь-де у цьому світі, хай там яка потаємна та безсила вона може бути. Навіть у випадку смерті ми не можемо дозволити жодних відхилень. У ті старі дні єретик йшов до стовпу все ще єретиком, виголошуючи свою єресь, зловтішно тріумфуючи нею. Навіть та жертва Російських чисток могла виношувати повстання приховане у її черепі доки вона йшла вниз по коридору очікуючи на кулю. Але ми робимо мозок досконалим перш ніж ми вибиваємо його геть. Стрижневою командою того старого деспотизму була  “Ти не будеш”. Стрижневою командою тоталітарників була “Ти будеш”. Нашою ж стрижневою командою є “ТЕБЕ НЕМА”. Жоден з тих кого ми привели до цього місця ніколи не виступить супроти нас. Кожен вимивається начисто. Навіть ті три жалюгідні зрадники у чию невинність ти одного разу повірив – Джонс, Ааронсон та Резерфорд – зрештою ми зламали і їх. Я приймав участь у їх допиті особисто. Я бачив їх поступовий розклад, скиглення, плазування, ридання – і з рештою це сталося не через біль або страх, а лише через каяття і жаль. До того часу як ми закінчили з ними вони вже були лише людськими шкаралупами. При цьому анічогісінько не лишилося в них окрім смутку через те що вони зробили і любові до Старшого Брату. Це було дуже зворушливо бачити як сильно вони люблять його. Вони благали бути застреленими швидко, щоб вони могли померти допоки їх розум був все ще чистим.”