Слава ЗСУ!

Його голос перетворився на майже мрійливий. Ця екзальтація, цей божевільний ентузіазм, все ще був на його обличчі. Він не вдає, подумав Вінстон, він не лицемір, він вірує у кожне слово яке каже. Що найбільш гнітило його так це та свідомість його власної розумової меншовартості. Він спостерігав за цією важкою проте витонченою фігурою що неквапливо мандрувала вперед та назад, в та поза межі його бачення. О’Брайєн був істотою у геть усьому значущо більшою ніж власне він. Не було жодної такої ідеї яку б він коли-небудь мав, або міг мати, яка б вже дуже давно не була О’Брайєном знана, перевірена та відхилена. Його розум ВМІЩУВАВ Вінстонів розум. Але у цьому випадку яким чином це могло би бути правдою, що О’Брайєн був божевільним? Це повинен бути він, Вінстон, тим хто був божевільним. О’Брайєн спинився та поглянув донизу на нього. Його голос став суворим знову.

“Не вигадуй, що ти зможеш врятувати себе, Вінстоне, хай там як цілковито і повністю ти здасися нам. Жоден з тих хто одного разу збився зі шляху ніколи не щадиться. І навіть якщо ми оберемо дозволити тобі прожити природній термін твого життя, ти все одно ніколи не зможеш врятуватися втечею від нас. Усе що відбудеться з тобою тут є довічним. Зрозумій це заздалегідь. Ми повалимо тебе вщент до такої точки від якої немає жодного вороття. З тобою відбудуться такі речі від яких ти не зможеш відновитися, навіть якщо ти проживеш тисячу років. Ніколи більше ти не зможеш бути здатним на звичайні людські почуття. Геть усе буде вщент мертвим всередині тебе. Ніколи більше ти не зможеш бути здатним на кохання, або дружбу, або насолоду від життя, або сміх, або цікавість, або хоробрість, або щирість і цілісність. Ти будеш порожнечею. Ми вичавимо тебе напусто, а потім ми вкрай сповнимо тебе нами.”

Він спинився і подав знак тому чоловіку у білому халаті. Вінстон усвідомив,що якусь важезну штуку, якийсь апарат було присунуто у місце позаду його голови. О’Брайєн всівся збоку біля його ліжка, так що його обличчя було майже на одному рівні з Вінстоновим.

“Три тисячі,” – сказав він, промовляючи над головою Вінстона до того чоловіка у білому халаті.

Дві м’якенькі подушечки, які відчувалися трохи вологими, затисли себе на скронях Вінстона. Він занепав духом. Зараз настане біль, новий різновид болю. О’Брайєн поклав долоню заспокійливо, майже доброзичливо, на його.

“Цього разу це не буде боляче,” – сказав він – “Тримай твої очі зафіксованими на моїх.”

Цієї миті відбувся спустошливий вибух, або щось дуже схоже на вибух, проте він був не певен чи був при цьому хоч якийсь шум. При цьому безсумнівно відбувся осліплюючий спалах світла. Вінстону не було боляче, лише покірно повалено у прострацію. Хоча він вже лежав на своїй спині коли ця річ відбулася, він мав дивне відчуття що його було вбито у це положення. Приголомшливий, жахаюче безболісний удар вщент випростав його. Також щось відбулося всередині його голови. Як тільки його очі відновили свій фокус він пригадав хто він був, та де він був, і упізнав те обличчя що пильно дивилося у його власне; але десь або деінде там була величезна пляма порожнечі, так неначе цілий шмат було забрано геть з його мозку.

“Це було не в останнє,” – сказав О’Брайєн – “Дивись на мене у очі. З якою країною Океанія є у стані війни?”

Вінстон думав. Він знав що мається на увазі під Океанією і те що власне він був громадянином Океанії. Він також пригадав Євразію та Східазію; але хто був у війні з ким він не знав. Фактично він не усвідомлював, що якась війна відбувається.

“Я не пам’ятаю.”

“Океанія у стані війни зі Східазією. Тепер ти пригадуєш це?”

“Так.”

“Океанія завжди була у стані війни зі Східазією. Від самого початку твого життя, від самого початку Партії, від самого початку історії, ця війна продовжується без жодної перерви, завжди одна й та сама війна. Ти пригадуєш це?”

“Так.”

“Одинадцять років тому ти створив легенду про трьох чоловіків яких було засуджено на смерть за зраду. Ти удавав, що ти бачив шматок паперу який доводив їхню невинуватість. Жодного такого шматку паперу ніколи не існувало. Ти вигадав це, а пізніше ти виріс до віри у це. Тепер ти пригадуєш ту конкретну мить якої ти вперше вигадав це. Ти пригадуєш це?”

“Так.”

“Просто зараз я показував тобі пальці своєї долоні. Ти бачив п’ять пальців. Ти пригадуєш це?”

“Так.”

О’Брайєн виставив пальці своєї лівої долоні, з прихованим великим пальцем.

“Тут п’ять пальців. Чи ти бачиш п’ять пальців?”

“Так.”

І він дійсно бачив їх, якоїсь швидкоплинної миті, перш ніж ці декорації його розуму змінилися. Він бачив п’ять пальців, і при цьому не було жодного спотворення. Потім усе стало нормальним знову, і той старий страх, та ненависть, і та зніяковілість юрмлячись протислися назад знову. Але при цьому була мить – він не знав як довго, тридцять секунд, можливо – світозорої безсумнівної певності, коли кожне нове вказівне припущення О’Брайєна вщент заповнювало пляму порожнечі і перетворювалося на абсолютну істину, і коли два плюс два могло дорівнювати три так само легко як і п’ять, якщо це було тим що було потрібно. Це все поблякло, але перш ніж О’Брайєн опустив свою долоню; але проте він не міг перезахопити це, він міг пам’ятати це, як хтось пам’ятає яскраво жвавий досвід певного періоду свого життя коли він був фактично іншою особистістю.