Слава ЗСУ!

- Ідіть,- промовила жінка, і Монтег відчув, що мимохіть задкує до дверей слідом за Бітті, тоді сходами вниз, через лужок, де, наче слід зловісної змії, тяглася смужка гасу.

Жінка вийшла за ними, зупинилась на анку і зміряла їх спокійним поглядом, але в цьому спокої виразно відчувався осуд.

Бітті клацнув запальничкою, наміряючись підпалити будинок.

Але він запізнився.

Монтегові перехопило подих - жінка на анку кинула на них презирливий погляд і тернула сірником об поруччя.

З будинків на вулицю вибігали люди.

Назад поверталися мовчки, не дивлячись один на одного. Монтег сидів попереду, разом з Бітті та Блеком. Вони навіть не запалили своїх люльок, лише дивилися на дорогу. Потужна саламандра круто повернула за ріг і помчала далі.

- Рідлі,- нарешті промовив Монтег.

- Що? - спитав Бітті.

- Вона сказала Рідлі. Коли ми ввійшли, вона пробурмотіла якісь дивні слова: Будьте мужнім, Рідлі. І ще щось... щось іще...

- Божою милістю ми сьогодні засвітимо в Англії таку свічку, якої, я вірю, їм ніколи не загасити,- промовив Бітті.

Після цих слів Стоунмен і Монтег здивовано глянули на брандмейстера. Бітті потер підборіддя.

- Чоловік на ймення Латімер сказав це чоловікові, якого звали Ніколас Рідлі, коли їх за єресь спалювали живцем на багатті в Оксфорді шістнадцятого жовтня тисяча п\'ятсот п\'ятдесят п\'ятого року.

Монтег і Стоунмен знов перевели погляд на дорогу, що швидко бігла під колесами машини.

- Я геть напханий всякими цитатами й висловами,- сказав Бітті.- Та й більшість брандмейстерів так само. Інколи собі дивуюсь... Не ловіть гав, Стоунменеі [225]

Стоунмен загальмував.

- Хай йому грець! - вигукнув Бітті.- Проскочили свій поворот.

- Хто там?

- Я, хто ж іще! - озвався з темряви Монтег. Він щільно причинив двері й прихилився до них спиною.

Помовчавши, дружина нарешті сказала:

- Ввімкни світло.

- Мені воно не потрібне.

- Тоді лягай спати.

Монтег чув, як Мілдред нетерпляче засовалася на ліжку; зарипіли пружини матраца.

- Ти п\'яний? - запитала вона.

Отже, все почалося з його руки. Він відчув, що його руки, спочатку одна, а потім друга, розстебнули куртку, зняли її й кинули на підлогу. Штани повисли в руках, ніби над прірвою, й провалилися в пітьму. Кисті його рук уражені хворобою, невдовзі зараза охопить руки цілком. Він аж наяву бачив, як отрута діє на зап\'ястки, піднімається до ліктів і плечей, перекидається, мов іскра, з лопатки на лопатку, його руки стали жадібними. Ця жадібність передалась очам: нестерпно закортіло дивитися на що-небудь, байдуже на що саме, аби дивитися.

- Що ти там робиш? - байдуже запитала дружина. Намагаючись зберегти рівновагу, він стискав книжку

холодними вологими пальцями. Через якусь мить дружина знов озвалася:

- Ти ще довго стовбичитимеш отак посеред кімнати?, Він щось пробурмотів.