Слава ЗСУ!

У її очах, наче в двох блискучих краплинах прозорої води, він побачив своє відображення, темне й крихітне, але точне до дрібниць, видно навіть зморшки в кутиках вуст, ніби ці очі були двома чудесними шматочками лілового бурштину з вкрапленим навіки його образом.

її, тепер обернене до нього, обличчя здавалося тендітним, матово-білим кристалом, що світився зсередини м\'яким, немеркнучим світлом. То було не різке електричне світло, а дивно заспокійливий чудовий, приємний пломінець свічки. Одного разу, коли він ще був малий, чогось погасла електрика. Тоді мати десь знайшла й засвітила останню свічку. То була мить перетворень: при цьому світлі простір зменшився, затишно оточив їх, і вони обоє, мати й син - сиділи, ніби самі перетворені, бажаючи одного - щоб електрики не було якомога довше...

Раптом Кларіс Маклелен сказала:

- Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте пожежником?

- Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже десять років.

- А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите? Він засміявся.

- Це протизаконно!

- Авжеж, авжеж...

- Це непогана робота. В понеділок палити книжки Едни Міллей, в середу - Уїтмена, в п\'ятницю-Фолк-нера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати навіть попіл. Отакий наш професійний девіз. [199]

Вони пройшли ще трохи. Раптом Кларіс запитала:

- А чи правда, що колись пожежники гасили пожежі, а не розпалювали їх?

- Ні. Будинки завжди були вогнетривкі, запевняю вас.

- Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а пожежники існували для того, щоб гасити вогонь.

Він засміявся.

Дівчина швидко поглянула на нього.

- Чого ви смієтесь?

- Не знаю.- Він знову засміявся, та зненацька замовк.- А що?

- Ви смієтесь, хоч я не сказала нічого смішного і на все відповіла одразу ж. А ви ніколи не замислювалися над тим, про що я запитувала?

- Ви таки справді трохи дивна,- промовив Монтег, глянувши на неї.- Ви наче зовсім не поважаєте співрозмовника!

- Я не хотіла вас образити. Мабуть, я надто люблю придивлятися до людей.

- Ну, а це вам ні про що не говорить? - він поплескав по цифрі 451 на рукаві своєї вугляно-чорної куртки.

- Говорить,- прошепотіла вона й пришвидшила ходу.- Ви коли-небудь бачили ракетні автомобілі, що мчать ген там, по бульварах?

- Хочете змінити тему?

- Мені іноді здається, що водії тих автомобілів не знають, що таке трава чи квіти, адже вони бачать їх тільки на великій швидкості,- сказала дівчина.- Покажіть їм зелену пляму, й вони скажуть: ага, це трава. Рожева пляма? Розарій! Білі плями - будинки, брунатні - корови. Одного разу мій дядько спробував їхати по шосе повільно - сорок миль на годину. То його на два дні посадили до в\'язниці. Смішно, правда ж? І водночас сумно.

\' - Ви надто багато думаєте,- мовив Гай зніяковіло.

- Я рідко коли дивлюсь телевізійні передачі, не ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках розваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких безглуздих думок. Ви бачили за містом рекламні щити завдовжки двісті футів? А ви знаєте, що колись вони були завдовжки двадцять футів? Тепер же автомобілі мчать [200] так швидко, що реклами довелося подовжити, а то їх ніхто не зміг би прочитати.