Слава ЗСУ!

Вона повернула голову, хоч - цілком очевидно - і не слухала.

Обізвався Монтег.

- Досить лише сьогодні не піти на роботу - і вже можна не ходити й завтра, і взагалі не ходити.

- Але сьогодні ти підеш, чи не так? - спитала Міл-дред.

- Я ще не вирішив. Поки що мені хочеться - і то жахливе почуття! - хочеться все ламати й руйнувати.

- Може, візьмеш автомобіль, покатаєшся?

- Ні, дякую.

- Ключі від машини на нічному столику. Коли в мене такий настрій, як зараз у тебе, я розвіюю його швидкою їздою. Миль дев\'яносто п\'ять на годину - і чудово! Іноді я катаюсь отак цілу ніч, повертаюся назад, а ти нічого й не знаєш. А за містом гарне! Іноді під колеса втрапить кролик, а то й собака. Візьми машину.

- Ні, не сьогодні. Мені хочеться зберегти це почуття. Господи, щось наче кипить у мені! Я не знаю, що це. Я такий нещасний, такий розлючений, сам не знаю чому. Мені здається, ніби я пухну, розбухаю, ніби я надто багато ховав у собі, і не знаю, що саме... Я, може, навіть почну читати книжки.

- Таж ти через них потрапиш до в\'язниці! - Вона дивилася на нього, ніби крізь скляну стіну.

Він почав одягатися, неспокійно вештаючись по кімнаті.

- І хай, може, це й на краще. А то я можу покалічити кого-небудь. Чула, що казав Бітті? Ти слухала його? В нього на все є відповідь. Він слушно каже. Бути щасливим - дуже важливо. Розваги - понад усе. А я сидів і повторював сам собі: я нещасний, я нещасний. [245]

- А я щаслива,- Мілдред сліпуче всміхнулась.- І пишаюся цим.

- Я повинен щось зробити,- сказав Монтег.- Сам не знаю що, але щось важливе.

- Мені набридло слухати ці дурниці,- відказала Мілдред, знову повернувшись до диктора.

Монтег крутнув регулятор на стіні, і диктор замовк.

- Міллі,- проказав Монтег і зупинився.- Адже це твій дім, як і мій. Отож я хочу бути чесним і все розповісти тобі. Це слід було б зробити раніше, але я навіть сам собі не міг зізнатися. В мене щось є, я покажу тобі. Я збирав потроху, впродовж цілого року, ховав, і не знаю сам, навіщо, однак робив і нічого тобі не казав.

Він узяв стілець з прямою спинкою, неквапливо відніс його у вітальню, присунув до стіни коло вхідних дверей і виліз на нього. Якусь хвилю стояв непорушно, мов статуя на п\'єдесталі, а його дружина дивилася на нього знизу й чекала. Тоді Монтег відсунув убік решітку кондиціонера, глибоко засунув руку, відсунув ще одну заслінку й витяг книжку. Не дивлячись, кинув її на підлогу. Знов засунув руку, витяг ще дві книжки і теж кинув на підлогу. Отак він одна по одній діставав книжки, маленькі, великі, жовті, зелені. Коли він витяг останню, біля ніг Мілдред лежало книжок із двадцять.

- Пробач,- промовив,- я не подумав. А тепер виходить, що й ти вскочила в цю халепу.

Мілдред відсахнулась, наче вздріла мишей, що вискочили з-під підлоги. Монтег чув її уривчасте дихання, бачив сполотніле обличчя й широко розплющені очі. Вона кілька разів повторила його ім\'я, а тоді, застогнавши, кинулася до купи книжок, ухопила одну й побігла в кухню до сміттєспалювача.

Монтег перейняв її, міцно схопивши обіруч. Мілдред заверещала і, дряпаючись та пручаючись, силкувалася вирватись.

- Стій, Міллі, стій! Зачекай! Годі, прошу тебе. Ти нічого не знаєш... Та годі ж бо!..- він дав їй ляпаса і, вхопивши за плечі, струсонув.