Слава ЗСУ!

Бітті потис безживну руку Монтега. Той нерухомо сидів на ліжку - здавалося, він не поворухнеться, хоч хай падає на нього стеля. Мілдред уже не було в дверях.

- Ще одне наостанок,- мовив Бітті.- Принаймні хоч раз за життя кожного пожежника буває така хвилина: йому раптом захочеться дізнатися, що ж написано? І так захочеться, що немає сили боротися. Так-от, Монтег, повірте, мені свого часу довелося прочитати кілька книжок,- так, аби дізнатися, що воно таке,- і кажу вам: у них нічогісінько немає! Нічогісінько, чому можна було б повірити чи навчити інших. Коли це белетристика, вигадка, то там ідеться про людей, яких ніколи не було на світі. Коли ж це наукова література, то ще гірше: один професор лає іншого, називає ідіотом; один філософ надриває горлянку, щоб перекричати іншого. Всі метушаться, хочуть затьмарити зірки й погасити сонце. І ти остаточно розгублюєшся в цій метушні. [243]

- Гаразд, тоді скажіть: що буде, коли пожежник випадково, зовсім без ніякого наміру, візьме додому книжку? - Обличчя Монтега сіпалося. Відчинені двері позирали на нього, як величезне невидюще око.

- Цілком зрозумілий вчинок. Природна цікавість,- мовив Бітті.- Нас це не турбує і не злостить. Ми дозволяємо пожежникові тримати книжку протягом доби. Якщо він потім сам її не спалить, ми це зробимо за нього.

- Звичайно.- В роті у Монтега пересохло.

- Гаразд, Монтег. Вийдете сьогодні пізніше, в нічну зміну?

- Не знаю,- відповів Монтег.

- Що? - трохи здивовано перепитав Бітті. Монтег заплющив очі.

- Може, й прийду. Пізніше.

- Шкода, якщо вас не буде,- замислено мовив Бітті, ховаючи люльку в кишеню.

Я ніколи більше не прийду,- подумав Монтег.

- Одужуйте і тримайтеся,- сказав Бітті. Він повернувся і вийшов крізь відчинені двері.

Монтег бачив у вікно, як Бітті поїхав у своєму лискучому вогненно-жовтому з чорними, наче вугілля, шинами автомобілі, схожому на жука.

Крізь вікно видно було вулицю й будинки з рівненькими фасадами. Що то одного разу Кларіс сказала про них? Немає відкритих веранд. Дядько каже, що колись були веранди. І люди, бувало, сиділи там вечорами, розмовляли, коли їм хотілося, а ні, то просто гойдалися у кріслах-гойдалках. Сиділи собі й думали, розмірковували. Дядько каже, архітектори перестали будувати веранди тому, що вони нібито псують вигляд будинку. Але дядько стверджує, що це тільки відмовка. Справжня причина значно глибша; вона полягає в тому, що небажано, аби люди отак сиділи, розмовляли, погойдувались і нічого не робили,- це, мовляв, неправильний, шкідливий спосіб життя. Люди надто багато спілкувалися. І в них був час думати. Тому веранди вирішили ліквідувати. І садочки теж. Коло будинків уже немає садочків, де б можна було посидіти. А подивіться на меблі! Крісла-гой-далки зникли. Вони надто зручні. Треба, щоб люди більше рухалися. Мій дядько каже... дядько каже... дядько... Голос Кларіс замовк. [244]

Монтег. одвернувся од вікна й зиркнув на дружину: та сиділа посеред вітальні, розмовляючи з диктором, який, у свою чергу, звертався до неї. Місіс Монтег,- казав він,- і ще щось. Місіс Монтег... - і ще якісь слова. Спеціальний прилад, який коштував сто доларів, автоматично підставляв її прізвище, коли диктор, звертаючись до своїх анонімних слухачів, робив паузу. Інший прилад відповідно коригував на телевізійному екрані порухи губ і лицьових м\'язів диктора, щоб вони збігалися з вимовою прізвища господині. Цей диктор, безперечно, був другом дому, добрим другом. Місіс Монтег, подивіться, будь ласка, сюди!