Слава ЗСУ!

Механічний пес! [306]

Стільки пробігти, так намучитися, так утомитися, мало не втопитись, стільки перестраждати - і, коли вже думаєш, що ти в безпеці й з легким серцем виходиш на берег, раптом... Механічний пес!

Монтег несамовито закричав, закричав передсмертним криком: він уже більше не міг цього витримати...

Тінь метнулась вбік. Очі щезли. Сухим дощем посипалося листя.

Монтег був сам у пущі.

Олень. Монтег почув різкий запах мускусу, змішаний із запахом крові й дихааня звіра, запах кардамону, моху, амброзії; дерева бігли на нього з глупої ночі, відступали, знов кидалися вперед і знову відходили в такт його серцебиттю, що відлунювало в скронях.

Земля була встелена листям. Тут, мабуть, мільйони листків. Монтег ішов, наче вбрід переходив суху річку, що пахла гвоздиками й теплим пилом. Скільки різних запахів! Ось наче запах сирої картоплини, коли її розріжеш, холодну, білу від місячного сяйва, під яким вона пролежала майже цілу ніч. Ось пахощі маринованих огірків, ось запах петрушки, що лежить на кухонному столі. Слабкий дух жовтої гірчиці зі слоїка. Запах повних гвоздик із сусіднього саду. Він опустив руку; стеблина торкнулась його долоні, мов дитина, погладила. Монтег понюхав пальці - вони пахли локрицею.

Він зупинився, вдихаючи запахи землі; що глибше він їх удихав, то відчутнішим ставав для нього навколишній світ. Порожнечі в Монтегові вже не було. Тут є чим наповнити себе. І тепер завжди так буде. Спотикаючись, він брів по сухому прибою листя. І раптом у цьому світі незвичайного - щось знайоме. Нога зачепилася за щось - воно глухо задзвеніло. Він провів рукою по землі - праворуч, ліворуч. Залізнична колія.

Покинута колія бігла від міста по країні, крізь гаї та ліси, вздовж річки.

Дорога, якою треба йти, хоч би куди вона привела. Це була єдина знайома річ серед новизни, той чарівний талісман, який ще знадобиться йому, до якого він може Доторкнутися рукою, відчути під ногами, поки йтиме крізь зарості ожини, крізь моря запахів, доторків, відчуттів, крізь шелести й зітхання лісу. Він рушив по шпалах. [307]

І, здивувавшись, раптом відчув, що напевне знає щось таке, чого, однак, не зміг би довести: колись давно Кларіс теж проходила тут.

Через півгодини, змерзлий, обережно ступаючи по шпалах, гостро відчуваючи, як весь він - тіло, обличчя, рот, очі - всотує пітьму, як у вухах гудуть лісові звук, а ноги кровоточать від колючок і горять од кропиви, вій побачив попереду вогонь.

Вогонь блиснув, щез, знову з\'явився-блимав, наче око. Монтег завмер: здавалося, цей вогник можна загасити одним подихом. Але вогник горів, і Монтег почав підкрадатися до нього. Минуло не менше п\'ятнадцяти хвилин, перш ніж йому вдалося підійти досить близько -він зупинився і, причаївшись, почав дивитися на вогонь. Полум\'я повільно коливалося, вигравало білим і червоним; воно здалося Монтегу якимсь дивним, бо було зовсім не таке, до якого він звик.

Вогонь нічого не спалював: він грів!

Монтег бачив руки - вони простягалися до вогню; видно тільки руки людей - тіла тонули в темряві. Над руками - застиглі обличчя; їх оживляли лише тремтливі виблиски полум\'я. Монтег і не уявляв, що вогонь може бути таким. Він і не гадав, що вогонь може не тільки забирати, а й давати. Навіть запах у нього був інший.