Слава ЗСУ!

- А що ми робитимемо зараз? - спитав Монтег.

- Чекатимемо,- відповів Гренджер.- І про всяк випадок підемо далі, за течією.

Він почав закидати багаття піском і землею. Всі допомагали йому, Монтег теж. Люди мовчки гасили багаття.

В зоряному світлі вони стояли біля річки.

Монтег поглянув на світляний циферблат свого водонепроникного годинника. П\'ята година ранку. Минула тільки година, але ця година була для нього наче рік. Над протилежним берегом річки займалася зоря.

- Чому ви мені довіряєте? - запитав Монтег. Чоловік поворухнувся у пітьмі.

- Досить одного погляду на вас. Ви давно не дивилися в дзеркало. Крім того, місто ніколи так не вшановувало нас і не влаштовувало такої погоні за нами. Кілька диваків з головами, напханими віршами,- це не дуже небезпечно для них; вони це знають, і ми знаємо. Всі знають. Поки весь народ не цитує Великої хартії вільності й конституції, все гаразд. Досить того, що пожежники час від часу наглядають за порядком. Ні, городяни нас не чіпають. А вам від них добряче перепало.

Вони йшли берегом річки на південь. Монтег намагався розгледіти обличчя своїх супутників, старі, втомлені, покреслені зморшками, які він бачив при світлі багаття. Він шукав на них радісного виразу, рішучості, торжества над майбутнім, але нічого такого не бачив. Він, мабуть, сподівався, що від тих знань, які вони несли в собі, їхні обличчя світитимуться, наче ліхтарі, рівним світлом. Але ні - там, біля вогнища, їх освітлював відблиск полум\'я, а тепер ці люди нічим не відрізнялися від інших, що так само мандрували шляхами-дорогами, так само шукали чогось упродовж багатьох років, так само бачили, як гине прекрасне; і ось тепер, уже постарілі, вони зібралися разом, щоб подивитись, як закінчиться вистава й погаснуть вогні. Вони зовсім не були певні, що ті речі, які вони зберігали в пам\'яті, примусять зорю майбуття засяяти чистим полум\'ям; вони не були певні нічого, крім одного- вони бачили книжки; ті книжки стояли на полицях [315] перед їхніми спокійними поглядами, ще не розрізані, во- ; ни чекали читачів, котрі колись прийдуть і візьмуть їх, хто чистими, а хто й брудними руками. Монтег пильно вдивлявся в обличчя своїх супутників.

- Не намагайтеся скласти собі враження про книжки по їхніх обкладинках,- сказав хтось.

Усі неголосно засміялись і пішли далі, вниз за течією.

Почувся оглушливий скрегіт - у небі промчали реактивні літаки й зникли, перш ніж подорожани встигли глянути вгору. Монтег подивився туди, де за річкою лежало місто; зараз там була тільки слабка заграва.

- Там залишилася моя дружина.

- Співчуваю. Найближчими днями всім містам доведеться зазнати лиха,- мовив Гренджер.

- Дивно, я зовсім не сумую за нею. Дивно, але я ніби нічого не відчуваю,- сказав Монтег.- Щойно я подумав- якщо вона навіть помре, мене це не засмутить. Це недобре. Щось, певне, зі мною коїться.

- Послухайте,- відповів Гренджер, взявши його за руку; тепер він ішов поруч і помагав Монтегові пробиратися крізь зарості кущів, відхиляючи гілки.- Коли я ще був хлопчиком, помер мій дід, скульптор. Він був добрий чоловік, дуже любив людей, це він допоміг очистити наше місто від нетрів; нам, дітям, він майстрував іграшки, і взагалі за своє життя, певне, створив мільйон різних речей. Він завжди щось робив власноручно. І коли він помер, я раптом зрозумів: я плачу не за ним, а за тими речами, які він створював. Я плакав, бо знав: він ніколи більше нічого не зробить, не вирізьбить дерев\'яної фігурки, не годуватиме з нами голубів на подвір\'ї, не гратиме на скрипці й не розповідатиме смішних оповідок так, як умів лише він. Він був часткою нас, і коли він помер, все це пішло з нашого життя: не було нікого, хто б міг усе робити так, як він. Він був особистістю. Дуже потрібною для життя людиною. Я ніколи не міг примиритися з його смертю й часто думав, яких прекрасних витворів не побачив світ, яких смішних історій не почув, скільки голубів, повернувшись додому, не відчули доторку його руки! Він перетворював світ. Він дарував світові нове. Тієї ночі, коли він помер, світ утратив десять мільйонів прекрасних вчинків.