Слава ЗСУ!

 Безіменний

Лиш зрідка її можна було побачити на вулиці. Та й виходила вона, тільки щоб вигуляти свою Лелю. Вже не маленька пекінесиха, з заплетеним симпатичним хвостиком між вушками, здавалася ще зовсім щеням. Все ж те, як вона гордо проходила повз великих псів у парку, видавало в ній зрілу собаку. Чи та її гордість виникала від одного погляду на таких здорованів, а чи від їхніх поглядів?.. Усі ж дивилися на неї, усі в ній бачили щось недосяжне, неприступне, та навіть не пробували приховати вогники хіті в великих собачих очах. Й сама Леля не шкодувала сил, аби ще вище задерти маленький чорний носик.

Досі вона близько до себе не підпустила жодного, з відвертим бажання усю її обнюхати. І з легким презирством та розчаруванням дивилася на ту, яка таки піддавалася іграм – сама заманювала спокусника. Було щось непри-родне, суперечливе за своєю суттю, нехарактерне для собачого роду в її поведінці. Ніби десь запозичила, підгледіла в комусь і собі перебрала такі ж манери. Зневага, погорда до всього чоловічого: зловісного, нахабного, циніч-ного – де ж вона могла це побачити?

Леля поспішала за хазяйкою, та її хода не втрачала легкості, кожен її крок невимушено відтворював горде нехтування тими, хто дивився їй у слід, проводжав її поглядом. Лиш зупинившись біля високої сходинки, вона враз скидала з себе усі перестороги й весело починала махати пишним хвостиком в очікуванні, коли ж хазяйка візьме її на ручки.

Вдома від гордої та неприступної не залишалося і сліду. Абсолютно не гордо, навіть більше в догоду побажанням хазяйки, Леля то крутилася біля її ніг, то зникала зовсім, коли розуміла, що заважає. І навіть не сміла голосу подати, коли хазяйка сідала за стіл.

Леля зручно вмостилася, ще деякий час спостерігала за хазяйкою, яка схилилася над столом, а потім задрімала. Крізь сон – хоч минуло не так багато часу – Леля відчула, що хазяйка встала. Вже в темряві лягла поряд із нею.

Сьогодні вона лягла спати, не написавши ні слова – жодного рядка. Невдача відлунювала всередині тихим, але багатократним: “Все марно. Я його не поверну.”

Тому, що чекало Лелю наступного ранку, вона мала завдячувати власному родоводу. Хоч породи вона не такої рідкісної та дорогої, все ж – чистокровна. І саме прийшов час для продовження цього роду. Під пильним наглядом спеціаліста Леля була доставлена на територію татка свого майбутнього потомства. Ще добре не усвідомлюючи, що відбувається і що незабаром має відбутися, Леля вже напружилася. Очевидно – здаватися без бою вона не збиралася.

Не завадило б ще однієї пари рук, та все ж впоралися і втрьох – комусь вистачало сил, аби нерухомо втримувати лише одну лапу, а комусь доводилося тримати голову Лелі, яка так і норовила вкусити власницю пекінеса, та й самого пекінеса. Поволі до сили опору маленької пекінесихи додалася сила образи не більшого за Лелю татка, який хоч ще не бачив її холодного зверхнього погляду, але все ж розумів, що ним нехтують. Та песик виявився не таким гордим, і вже за мить усі полегшено зітхнули, бо Лелю тримати більше не було потреби.

Θ Θ Θ

Леля вже не дивилася на хазяйку, як на зрадницю. Образу в ній витіснив материнський інстинкт, що заполонив собою усі закутки собачої душі. Там навіть не залишилося місця для гордості – тепер нічого не мало значення. Леля лише боялася залишитися сама – раптом щось трапиться, а поряд хазяйки не буде – тому ні на крок від неї не відходила, ніколи не втрачала її з поля зору. І зараз пильно стежила за тим, як хазяйка сіла за стіл, та вже за мить встала. Маленькі очки відслідковували кожен її рух – що вона робитиме далі?

Не погасивши світла, вона сіла на ліжко поряд із Лелею та якось ніжніше, ніж зазвичай, погладила її животик. Здавалося, вона сама кожному своєму дотику надавала якогось глибинного, потаємного значення, та насправді раз за разом механічно відтворювала рухи руки.

Колись в них було багато спільного – добровільно набута самотність, невиразна образа на когось за щось, і єдина втіха – те, що вони були одна в одної. Та Леля тепер не сама. Хоч не про це думала вона, вкотре торкнув-шись животика Лелі. Вона навіть не помічала як підкреслює її самотність вагітна пекінесиха. Просто подумки каралася, що за три місяці не наблизила-ся до нього ні на рядок.

Слова і раніше неохоче лягали на папір – все рівно не ті, усе було не те! – а зараз жодного. Ніби вона не для нього писала, не заради того, аби його повернути; ніби п'єсу з самого початку задумала не під нього; не для нього вигадала головну роль, не його звеличила в трагічному образі тирана-правителя, не його погубила, не його врятувала; не для нього монологи, не для нього ремарки – а в кожній пауза, заповнена гнітючим мовчанням. Не для нього...

Колись ще вірила, що його поверне – він же з театру пішов, бо не було ролі такого масштабу, такого розмаху, де б він уповні розкрив свій талант. Не міг чекати, а грати хотів. Тому, мабуть, і подався з групою вуличних акторів закордон. Можливо, там він достатньо розкривається. Можливо вона йому і не потрібна. Не потрібна її марна спроба написати п'єсу – все рівно вона не зможе... Нарешті прийшло усвідомлення того, що вона його не поверне, що вона його втратила.

Θ Θ Θ

Він вже не чекав оплесків, не сподівався зірвати овації. Йому навіть було достатньо хоча б інколи помічати серед натовпу зацікавлені погляди. Люди, що збирались довкола, і справді дивилися з інтересом на розіграну акторами виставу – буфонаду, яка подекуди межувала з травесті-шоу. І в цьому був весь він? В цьому розкривався його талант?

Образи перемішалися, перед глядачами виринали один за одним то жебрак, то злодій, то багач – хоч костюми лиш натякали хто є хто, та де жінка, де чоловік вони сплутали остаточно. Дія змінювала іншу, в суціль-ному русі не можливо було розрізнити: чи злодій грабує багатого, чи жебрак щось відбирає у нього, а чи він сам йому щось віддає.

Навколо цього дійства збиралося все більше людей, і саме дійство розросталося. З'являлися нові актори – нові образи: міщанка, цариця, а можливо й відьма. Хто яку виконував роль вже не мало значення – актори ніби відчували, чого хочуть побачити глядачі – вони ж були так близько, що нерідко захоплені вихором танцю актори торкались чийого плеча або руки.