Слава ЗСУ!

На догоду глядачам хтось здіймав над головою меч, і жах проникав під товщу гриму на обличчях акторів; хтось падав, і, ніби смерть, його сповивала своїми обіймами відьма; хтось навколішки з мольбою звертався до неба, та в його голосі лунала лише німа скорбота. Хтось грав, та більшість гралася, вигадувала свою роль, імпровізувала.

В цьому був він. Безіменний, безликий, чиясь маска – проте справжній. Він творив, а не відтворював. Щодня його образ змінювався. Він додавав щось нове. Він сам вирішував, чи буде його смерть кульмінацією п'єси, а можливо й завершенням. Він більше не чекав від театру ролей – він творив їх сам. Його театр був тут на площі. Там було і його життя.

Просто творчість перестала бути виразником його амбіцій, і не манила його більше слава. Не хотілося розкритися для когось, показати усього себе; не хотілося запам'ятатися, запасти комусь в душу; не хотілося навіть змусити когось собі вірити. Гра стала для нього чимось справжнім, і в ній справжнім був він.

Те, заради чого він колись був готовий пожертвувати усім, аби тільки хоч на мить наблизитися до омріяного визнання, зараз назавжди втратило для нього сенс. Тут ніхто не дізнається його імені, не розгледить під гримом рис його обличчя, а наступного разу й зовсім не впізнає в ньому того ж персонажа. Та ж він і справді наступного разу буде іншим.

Θ Θ Θ

Вона вже навіть не рахувала марно прожиті без нього дні, без надії на його повернення. Можливо, якби її ще мала, – дні не тягнулися б безцільною послідовністю одноманітних подій, сплітаючи їх у пам'яті в непроглядний нескінченний сон.

Єдине від чого іноді пробуджувалися її емоції та почуття – малятка Лелі. Годинами можна було спостерігати, як ще сліпі маленькі чотирилапі комочки граються, вилазячи одне на одного. Та деяким доводилося лише вилазити з-під когось – активних там вистачало. Слабенькі лапки щосили тягнули комочок в безпечне місце поблизу мами, а позаду другий беззубий комочок намагався вхопити його за хвіст. Леля й уваги не звернула на те щеня, яке підлізло до неї – спокійно лежала, ні поворухнулась, ні голову навіть не підняла. Вона вже звикла, що поряд постійно хтось є: біля неї, чи й зовсім на ній, і від цього нагадувала вічно стомлену матусю, з якої материнство висмоктувало всі соки.

В турботі за собачим сімейством минали її дні, та скільки саме їх минуло, якби її хтось запитав, не сказала би точно. Здогадалась, що минув місяць, лише коли помітила перші невпевнені спроби щенят встати на рівні лапки. І замислилася над тим, що тепер їх можна комусь віддати. Вона довго шукала серед друзів тих, які б взяли собі одненького, ще довше шукала друзів, бо вже давно не прагла їхнього товариства, втратила з ними усі зв'язки.

Нарешті, коли таки всіх роздала, віддала і свою Лелю. Собака відразу відчула задум хазяйки, спочатку пручалася, жалібно скавучала, а потім змирилася з таким її рішенням і заспокоїлася. Бо рішення її були непохитні.

Вона вже приготувалася: цуцики були в надійних руках, Лелі з новим господарем буде навіть ліпше; взяла зі столу недописану п'єсу – знищити б її, та просто заховала подалі; вимкнула світло й заснула. А зранку вирішила не прокидатися. Не прокинулася вона і наступного ранку.

23.VIII.2010