Слава ЗСУ!

Цього чоловіка прозивали Красенем. Справжнього його імені ніхто не знав, і в цих краях він відомий був на ім’я Красень Сміт. Насправді від красеня в ньому нічого не було, але якраз через те його, мабуть, так і прозвали. Він був надзвичайно потворний. Природа, створюючи його, поскупилася: вона обдарувала його низьким зростом і мізерним тулубом, над яким вивищувалася ще мізерніша виглядом стіжкувата голівка. За дитячих років, як він ще не мав прізвиська Красень, товариші прозивали його Шпилькою.

Ззаду голова його від тімені косо спускалася до і потилиці, а спереду була прикро стесана аж до чола, низького й напрочуд широкого. Починаючи звідси, природа ніби покаялась у своїй скупості, й щедрою рукою вділяла йому риси. Очі його були великі, а відстані між ними стало б ще на одну пару. Обличчя проти всього іншого було надміру широке. А щоб обмежувати відповідну площу, природа дала йому неймовірно широку нижню щелепу. Важка, вона вип’ячувалася наперед і звисала мало не до самих грудей. А може, це тільки видавалося, бо його тоненька шия не могла втримати такої великої ваги.

Та щелепа надавала його обличчю вигляду нещадної рішучості. Проте рішучість ця здавалась якоюсь несправжньою — може, тому, що занадто вже щелепа мала великі розміри, щоб вражати. В усякому разі рішучість Красеня Сміта була тільки позірна. Він, як це всі знали, був слабодух із слабодухів і нікчемний боягуз. Щоб домалювати його образ, слід сказати, що зуби він мав великі й жовті, а очні зуби, ше більші за інших, висувалися в нього, наче ікла, з-під тонких губ. Очі були жовтаві й каламутні немов природі забракло барви і вона поперемішувала рештки з усіх фарб. Таке саме було й волосся — брудно-жовте на колір, поросле рідко й нерівно, воно на голові й на лиці у нього стриміло зовсім несподіваними клаптями й кущиками, ніби вітром розкуйовджене.

Коротше кажучи, Красень Сміт був потвора, але ж не він мав би відповідати за свою потворність. Це природа вилляла в таку форму ту м’яку глину⁷, що пішла на нього. У форті він наймався варити їсти, мити посуд і виконувати всяку іншу брудну роботу. Люди не гребували ним, вони терпіли його, як терплять усяке створіння, скривджене долею, і трохи навіть його побоювались. Бувши боягузом, Красень Сміт здатен був усадити кулю в спину або підсипати отрути в каву. Але мусив же хтось варити їсти, а він дарма що мав стільки вад, куховарив смачно.

Такий був той чоловік, що пожадливими очима дивився на Білого Ікла, захоплювався його хижою сміливістю й марив придбати собаку собі. Він почав загравати з Білим Іклом. Біле Ікло спершу не звертав на те уваги, а коли загравання ставали настирливіші, їжився, вискалював зуби й ішов геть. Цей чоловік був йому не до душі. Він чув у ньому щось погане, стерігся його простягненої руки й украдливої мови й зрештою зненавидів Красеня Сміта.

Прості створіння просто розуміють добро і зло. Добро — це те, що дає втіху, задоволення й позбавляє страждання, отже, добро приємне. Зло ж ненависне, бо воно спричинює тривогу, небезпеку і біль. Біле Ікло відчував, що Красень Сміт був злом. З його потворного тіла й калікуватого мозку непомітно, як той туман з гнилого болота, ішов нездоровий

дух. Щось невиразне, чого не збагнути ні розумом, ні чуттям, підказувало Білому Іклові, що цей чоловік може спричинити тільки біду й страждання, що він лихий, і що через те треба його тільки ненавидіти.

Біле Ікло був біля вігвама Сивого Бобра, коли Красень Сміт уперше прийшов до його хазяїна. Ще не бачивши Красеня, а лишень почувши здалеку його ходу, Біле Ікло наїжився. Він був спокійно лежав, вигідно розлігшись, але тут зразу підвівся і, коли чоловік надійшов ближче, відбіг убік, скрадаючись чисто по-вовчому. Він не знав, про що в того була мова з Сивим Бобром, він лише бачив, що вони розмовляли. Раз навіть той чоловік показав на нього, і Біле Ікло загарчав, ніби рука торкнулась його, хоч він був футів за п’ятдесят від неї. Чоловік засміявся при цьому, а Біле Ікло шаснув під захист лісу й, нечутно пробігаючи між деревами, увесь озирався назад.

Сивий Бобер відмовився продати собаку. Він багатів, торгуючи, й ні в чому не мав потреби. Крім того, Білого Ікла він дуже цінував, — адже дужчого запряжного собаки ніколи ще не бувало, і передовик з нього знаменитий. Від Мексики до Юкону другого такого не знайдеш. А як б’ється! Роздирає собак легко, як людина комарів. (У Краєеня Сміта зблиснули очі, й він жадливо облизав свої тонкі губи.) Ні, Білого Ікла не можна продати ні за яку ціну.

Але Красень Сміт добре знав індіанську вдачу. Він став учащати до Сивого Бобра і щоразу з-під куртки виймав чорну пляшку. Віскі має властивість викликати спрагу. І Сивий Бобер незабаром також відчув її. Запалені слизові оболонки й спечений шлунок його дедалі настирливіше вимагали пекучого трунку, а під впливом незвичного хмільного мозок туманився й не працював так, як перше. Сивий Бобер тепер ладен був зробити все, що завгодно, аби тільки роздобути віскі. Гроші, вторговані за хутра, рукавиці й мокасини, почали танути. Вони все швидше розходились, і що меншало їх у капшуку, то неспокійнішим до віскі робився старий індіанець.