Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Біле Ікло

Той мав свою мету, коли поводився так з Білим Іклом. Одного дня навкруг загорожі зібралась юрба. Красень Сміт з дрючком у руці ввійшов до Білого Ікла, скинув йому з шиї ланцюга й вийшов. Відчувши себе вільнішим, Біле Ікло забігав по загорожі, силкуючись добутися до тих людей, що стояли надворі. Він був чудовий у своєму шаленстві. Повних п’ять футів завдовжки і два з половиною зростом, він був кремезніший за такого самого розміром вовка. Від матері він дістав трохи важчий від вовчого тулуб, не маючи на собі й жодної унції зайвого нагулу, важив понад дев’яносто фунтів. Він увесь був з одних м’язів, кісток та сухих жил — бездоганне тіло для бійця.

Двері в загорожу знову почали відчинятись. Біле Ікло спинився. Діялося щось надзвичайне. Двері прочинилися ширше, всередину вштовхнули величезного собаку й зараз же їх зачинили. Перед ним стояв мастиф. Біле Ікло ще ніколи не бачив такого собаки. Проте ні його зріст, ні хижий вигляд Білого Ікла не зупинили. Це було бодай не залізо й не дерево, а живе тіло, на якому він міг виявити свою ненависть. Він блискавкою скочив на мастифа й розшматував йому шию. Мастиф затрусив головою і хрипким гарчанням кинувся на Білого Ікла. Але той метлявся і в один бік, і в другий, спритно ухиляючись від супротивника і сам при тім устигаючи раз по раз шарпати його своїми іклами.

Люди круг загорожі кричали й плескали в долоні, і Красень Сміт в екстазі упивався насолодою, не зводячи очей з Білого Ікла, що розправлявся з чужим собакою. Для мастифа від самого початку не було жодної надії, занадто він був важкий і незграбний. Кінець кінцем Красень Сміт дрючком відігнав Білого Ікла, а його жертву виволік із загорожі хазяїн. Хто програв, ті посплачували заклади, і в руках Красеня Сміта задзвеніли гроші.

Незабаром Біле Ікло став уже нетерпляче дожидати, коли навкруг загорожі знов зберуться люди. Це щоразу провіщало бій, а бій — то був єдиний дозволений йому спосіб проявити його життєву снагу. Повсякчас катований і замкнений, з розпаленою ненавистю, він міг виказувати свою ненависть тільки тоді, коли хазяїн впускав до нього собаку. Красень Сміт добре зважував його силу, бо Біле Ікло завжди виходив переможцем. Одного разу до нього впустили трьох собак, одного по одному. Іншого дня — дорослого, щойно зловленого вовка. Ще іншого дня довелося йому битись із двома собаками заразом. То найжорстокіший був бій, і хоч він загриз обох супротивників, але й сам ледве дихав.

Восени, коли випав перший сніг, і річкою посунула зерняста крига, Красень Сміт купив собі й Білому Іклу місця на пароплаві, що йшов Юконом проти води до Доусона. На той час Біле Ікло уже мав славу на весь край. Скрізь про нього знали, як про «вовка-бійця», а його клітку на пароплаві завжди оточували цікаві. Він або люто гарчав на них, або лежав спокійно, з холодною ненавистю спостерігаючи їх. Та й як міг він їх не ненавидіти? Звісно, Біле Ікло не ставив собі такого запитання, він просто ненавидів їх до божевілля, і на тім кінець. Життя йому стало пеклом. Він не був створений для клітки, куди люди саджають диких звірів, а проте мусив у ній сидіти. І на нього глипали очима, тицяли крізь огорожу палиці, а коли він гарчав, ще й реготалися.

Таке було життя й такі були люди, що його оточували. Тій глині, з якої він був створений, вони надавали ще більшої хижості, аніж відміряла природа. Але природа дала йому здатність пристосовуватися. Там, де інший звір загинув би або впокорився, він пристосовувався й жив далі, зовсім не впокорений духом. Може, Красень Сміт, його найзапекліший ворог і кат, зрештою й зламав би неприборканий дух Білого Ікла, тим часом до цього ще було далеко.

Коли в Красеневі Сміті сидів сатана, то в Білому Іклі сидів другий, і вони скажено кидались один на одного. Раніше Біле Ікло мав доволі глузду, щоб скоритись людині, яка тримає дрючка в руках, тепер він зовсім його позбувся. Варто було тільки, щоб з’явився Красень Сміт, як на собаку нападав дикий сказ. А коли вони сходились і хазяїн дрючком припирав Білого Ікла до стіни, то й тоді він усе вив, гарчав і скалив зуби. Годі було його приборкати. Хоч як його немилосердно катували, він не переставав гарчати, і, коли Красень Сміт урешті відходив, услід за ним або чулося люте гарчання, або ж Біле Ікло, шалено виючи, кидався на залізні ґрати своєї клітки.

Коли пароплав прибув у Доусон, Білого Ікла зняли на берег. Але жив він і далі на очах у всіх, у клітці, завжди оточений цікавими. Його показували як «вовка-бійця», і люди платили по п’ятдесят центів золотим піском, щоб на нього подивитись. Йому не давали й хвилини спокою. Як він навіть спав, його підіймали гострим ціпком, бо публіка хотіла за свої гроші побачити те, що їй обіцяно. А щоб видовище було цікавіше, Білого Ікла раз у раз дрочили аж до люті. Та найгіршим за все була та атмосфера, в якій він жив. На нього дивились, як на найстрашнішого дикого звіра, і це ставлення передавалося йому крізь ґрати. Кожне слово, кожен обережний рух глядачів переконували Білого Ікла, наскільки жахлива для них його лють. Це тільки підсичувало вогонь його жорстокості. Наслідок міг бути тільки один — його лють сама себе підживляла й дедалі більшала, а це ще один доказ піддатливості матеріалу, з якого він був зроблений — здатність пристосовуватись.

Попередня
-= 49 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!