Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Біле Ікло

Проте Білого Ікла не лише показували, а ще й використовували як професійного бійця. Час від часу — коли траплялася відповідна нагода — його брали з клітки й виводили до лісу за кілька миль від міста. Звичайно це бувало ночами, щоб випадково не дізналась кінна поліція. Через декілька годин, на світанку, сюди приходили глядачі й приводили собаку, з якою він мав битись. У такий спосіб Біле Ікло познайомився із собаками всяких порід і всяких розмірів. Це був дикий край, і люди тут були дикі, а бій завше кінчався смертю.

Але що в бою виступав Біле Ікло, то гинули саме його супротивники. Він не знав, що таке поразка. Його досвід ще з дитячої пори, коли він бився з Ліп-Ліпом та цілою зграєю цуценят, тепер добре став йому в пригоді, так само, як і його надзвичайна здатність утримуватись на ногах. Жоден собака не міг його збити з ніг. Улюблений спосіб вовчих нащадків — налітати на ворога просто або несподівано збоку, щоб ударом у плече повалити на землю. Гончаки з берегів Маккензі, ескімоські та лабрадорські кудлачі й мелмути, — усі бралися до цього і пособу, та жодному не щастило. Біле Ікло завжди встоював на ногах. Люди переказували це один одному і щоразу сподівались, що його таки зіб’ють з ніг, але тим часом Біле Ікло усе розчаровував їх.

Білому Іклу допомагала його блискавична швидкість. Вона давала йому величезну перевагу над ворогами. Навіть найдосвідченішим з них ніколи не траплялося битись із супротивником, щоб був такий верткий, як він, не кажучи вже про раптовність його атак. Усякий собака перед тим, як напасти, настовбурчує шерсть, вискалюється, гарчить, але Біле Ікло збиває такого собаку з ніг і загризає, перш ніж той почне битись або ж опам’ятається. Це бувало так часто, що Білого Ікла стали притримувати, доки його супротивник не скінчить свого підготовчого ритуалу і навіть доки він сам не кинеться на нього.

Та найголовнішою перевагою був для Білого Ікла його досвід. А.на бійках він знався набагато більше, ніж будь-який інший собака. Він частіше за них бився, на кожен спосіб і викрут супротивника мав належну відповідь, і його власні способи були настільки розмаїті, що навряд чи треба було йому вдосконалюватися.

Час минав, і бої між собаками влаштовували що раз рідше. Люди втратили надію знайти Білому Іклу гідного супротивника, і Красень Сміт мусив зводити його з вовками, що їх зумисне задля цього ловили індіанці в пастки. Бій Білого Ікла з вовком завжди приваблював юрбу. Одного разу роздобули навіть дорослу самицю-рись, і Білому Іклу довелось вступити у смертельний двобій. Рись була така сама прудка й хижа, як і він, а билася й зубами, і гострими кігтями, тоді як він мав самі тільки ікла.

Після рисі бойові виступи Білого Ікла й зовсім припинилися. Не знаходили звірів, яких був би сенс випускати проти нього. Аж до весни його тільки показували людям за гроші, а тоді прибув сюди якийсь Тім Кінен, картяр, і привів із собою першого на Клондайку бульдога. Ніхто не мав сумніву, що з цим бульдогом конче Біле Ікло битиметься, і дехто в місті цілий тиждень тільки й розмовляв про це.

Розділ IV

ДАВУЧА СМЕРТЬ


Красень Сміт зняв з нього ланцюга й відійшов.

Уперше Біле Ікло не кинувся одразу. Він застиг на місці, нашорошив вуха й уважно, з цікавістю роздивлявся на чудного звіра, що стояв перед ним. Зроду не бачив він такого собаки. Тім Кінен штовхнув бульдога вперед і тихо сказав: «Візьми його!» Коротка, присадкувата й незграбна тварина вийшла на середину кола, спинилась і, кліпаючи очима, глянула на Білого Ікла.

З юрби пролунали вигуки:

— Гайда, Черокі! Візьми його! Гризи його!

Але Черокі, здавалося, не мав особливого бажання битися. Він повернув голову і кліпнув на тих, що кричали, добродушно махаючи цурпалком хвоста. Він не боявся, а тільки лінувався битись. До того ж він, здається, не розумів, що йому таки треба битися з цим собакою. Він не звик мати діло з такими супротивниками і чекав, коли йому дадуть справжнього собаку.

Тім Кінен виступив з юрби і, нахилившись над Черокі, почав ласкаво гладити його по плечах проти шерсті, тим самим ніби злегка підштовхуючи собаку вперед. Це було подібне до наказу і, як видно, ще й дратувало Черокі, бо він став потихеньку, хрипко гарчати. Існував наче якийсь зв’язок між цим гарчанням і рухами руки, що гладила собаку. Що далі вперед вона посувалась, то дужчало гарчання, а потім ураз уривалося, як тільки рука підіймалась, — щоб за хвильку початися знову, коли рука доторкалася йому до шерсті. Кінчаючи погладжувати, щоразу рука якось різко відривалась від тіла, і так само шарпливо знімалося й гарчання.

Попередня
-= 50 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!